Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » Таємниче полум'я цариці Лоани
Таємниче полум'я цариці Лоани - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Таємниче полум'я цариці Лоани

Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:

«Людей нагородили пам’яттю як тимчасовим напівзасобом, затичкою, бо для них час спливає дуже стрімко і що минуло — те минуло без вороття. А я мав привілею смакувати все з самого початку...» — так каже про себе Джамбатиста Бодоні на прізвисько Ямбо, шістдесятирічній букініст з Мілана. Він утрачає пам’ять після інсульту, не може згадати свою родину, минуле і навіть власне ім’я, та при цьому пам’ятає все, що колись читав. Щоб знайти втрачене минуле, Ямбо їде до маєтку, де проминуло його дитинство. Він шукає себе самого серед старих газет та книг, дитячих журналів та коміксів, та йому не вдається повернути спогади. Ямбо вже готовий припинити пошуки, та тут він знаходить... Але не будемо розкривати всіх таємниць, читач має розкрити їх сам, дійти до кінця, як, урешті-решт, дійшов до кінця Ямбо...
1 ... 64 65 66 67 68 69 70 71 72 ... 97
Перейти на страницу:

Отже, почнімо все з початку. У мене знову інфаркт, і цього разу набагато серйозніший. Я занадто збудився: спочатку від думок про Ділу, а потім — про шекспірівський скарб. Мабуть, мій тиск стрибнув запаморочливих висот і я впав у кому.

По той бік усі, кому я любий: Паола, доньки, навіть Ґратароло, що з розпачу висмикує собі волосся (бо відпустив мене, хоч мав тримати у лікарні під жорстким наглядом щонайменше півроку), гадають, що я у глибокій комі. Їхні суперпристрої показують, що я не маю ознак життя, і вони розпачливо питають себе, повернути коліщатко й вимкнути апарат живлення чи чекати. Може, навіть роками. Паола тримає мою руку в своїй долоні. Карла з Ніколеттою поставили музику, адже десь прочитали, що будь-який звук, голос чи стимул можуть раптово повернути мене до тями. І так триватиме рік у рік, поки я лежатиму на припоні, прикутий дротами. Будь-хто хоч із краплею гідності скаже: «Ну ж бо, вимкніть машинерію». Щоб ті бідолашні нарешті почувалися вільно. Сповнені розпачу, але вільні. Мене не бентежить думка про те, що вони мають вимкнути апарат, але я не в змозі сказати їм про це.

Втім, як відомо, у глибокій комі мозок не виказує ознак життя, хоча я думаю, відчуваю, пригадую. Звісно, саме так вважають по той бік. Усе, як за наукою: на моніторі — рівна лінія, але що знає та наука про витівки живого тіла? Хай навіть на їхніх схемах мій мозок безжиттєвий, але ж я все одно думаю: органами, кінчиками пальців на ногах, яйцями. Їм здається, що я не маю зовнішньої мозкової активності, але я й досі маю активність внутрішню.

Я не кажу, що з рівною енцефалограмою душа, де б вона там не була, досі жива. Я лише кажу, що їхні машинерії реєструють мою мозкову активність лише до певної межі. Поза цим порогом я й досі здатен думати, тільки от вони цього не знають. Якби я зараз прокинувся і розповів усе це, можна було б аж бігом отримати Нобелівську премію у галузі неврології, а всі ті пристрої послати до бісової матері.

Знову вийти з туману споминів минувшини, показатися живим і дужим усім тим, хто мене так любив і хто жадав моєї смерті. «Погляньте-но, я Едмон Дантес!» Скільки ж разів граф Монте-Крісто являвся отак перед очі тим, хто вважав його небіжчиком? До своїх покровителів, до коханої Мерседес, до ворогів, що кричали про його злу долю. «Погляньте-но, я повернувся, я — Едмон Дантес!»

Чи хоча б полишити цю тишу, проплисти безтілесним лікарняною палатою, поглянути на рідню, що ридає над моїм нерухомим тілом. Бути присутнім на власному похороні і водночас могти ширяти вільно, більше не відчуваючи скутості тіла. А натомість я — в’язень своєї непорушності...

Хоч, відверто кажучи, мені немає кому мститися. Нема причин цього прагнути. Єдине, що мене насправді турбує, — що я чудово почуваюся, але не в змозі про це нікому сказати. Хоч би поворухнути пальцем, повікою, подати сигнал нехай і азбукою Морзе. Та я увесь — суцільний спомин і ані краплі активності. Ані чуття. Я можу пролежати тут тиждень, місяць, рік, не відчуваючи ані биття серця, ані голоду, ані спраги, не маючи бажання спати (чи маю я лякатися вічного неспання?), я навіть не знаю, чи випорожняюся (може, за мене все роблять трубки), не знаю, чи впріваю, ба навіть гадки не маю, чи дихаю. Як я знаю, ані всередині мене, ані ззовні повітря немає. Я відчуваю нестерпний біль при самій лише думці, що Паола й доньки страждають, вважаючи мене вже ні до чого не годним непотребом, але останнє, що б я міг зробити, — це піддатися цим стражданням. Я не можу прийняти на себе страждання цілого світу — я обдарований жорстоко-безмежним егоїзмом. Я живу сам по собі, я живу лише для себе, пам’ятаючи все, про що забув після того, як ця біда сталася зі мною вперше. Наразі, а може, й навіки — у цьому все моє життя.

Отож мені нічого не лишається, окрім чекання. Якщо вони спроможуться мене розбудити, то, мабуть, для всіх буде диво. Але може бути й так, що цього ніколи не трапиться, тож я маю бути готовим до цього невпинного, вічного згадування. А може, протягну ще трошки, а потім вони вимкнуть апарат — тоді мені варто отримувати задоволення від цих миттєвостей.

А що як колись мої думки враз обірвуться, що буде тоді? На тому світі розпочнеться таке саме усамітнене існування, як і на цьому (тільки це буде новий різновид потойбічного життя), чи настане темрява і вічна несвідомість?

Я зовсім з’їхав з глузду, якщо змарную час, що даний мені на вирішення цієї халепи. Хтось, можливо, Його Величність Випадок, надав мені можливість згадати, ким я був. То скористаймося нею! Якщо знайду щось, за що жалкуватиму, прочитаю молитву каяття. Але перш ніж жалкувати за чимось, я мушу сповідатись у всьому, що накоїв. За всю мерзоту, принаймні про яку мені відомо, і Паола, і вдовиці, яких я обдурив, уже давно мене пробачили. Втім, знаєте, врешті-решт, якщо пекло таки існує — воно порожнє.

Отже, перш ніж заснути знову, я знайшов у Соларі на горищі жерстяну бляшанку, що відразу ж викликала у мене асоціацію з Ведмедиком Анджело і виразом «цукерки лікаря Озімо». Тоді це були лише слова. А тепер є картинка.

Лікар Озімо — це аптекар з Корсо ді Рома. Він голомозий, яйцеголовий і носить світло-блакитні окуляри. Щоразу, як мама йде за закупами й бере мене з собою, дорогою заходячи до аптеки, лікар Озімо, навіть якщо ми прийшли лише за гігроскопічною марлею, йде до височенної скляної шафи, вщерть повної білих пахучих кульок, відчиняє її й дає мені пакуночок з молочними цукерками. Я знаю, що за один раз усі цукерки їсти не можна, тому розтягую пакуночок на три-чотири дні.

Коли ми востаннє відвідували лікаря Озімо — мені ще не було й чотирьох рочків, — я не зауважив у маминому животі нічого дивного, але якось опісля мені наказали спуститися до пана П’яцца, що мешкав поверхом нижче, і залишили мене з ним. Пан П’яцца мешкає у великій кімнаті, що нагадує ліс, заселений найрізноманітнішим звіром: папужками, лисицями, котами й орлами. Як мені пояснили, коли тваринкам приходить час помирати (своєю смертю), пан П’яцца не закопує їх, а напихає їх соломою. Бачу, як сиджу поруч пана П’яцци, що бавить мене, розповідаючи, як зветься та чи інша тваринка і які вони на вдачу, які мають прикметні риси. Не знаю, скільки часу я просидів у цьому некрополі, де смерть видається лагідною, нагадує про Давній Єгипет і пахне так, як більше не пахне ніде у світі. Гадаю, це через особливий запах хімікатів, запиленого пір’я та дубленої шкіри. Найпрекрасніше пообіддя мого життя.

Як ось за мною спустилися й повели нагору, додому. Я зрозумів, що поки блукав царством смерті, у царстві життя у мене з’явилася малесенька молодша сестричка. Дівчинку принесла повитуха, що знайшла її в капусті. Поміж білісіньких мережив єдине, що я можу бачити, — це бузково-червоний м’ячик з чорним отвором, з якого лунають пронизливі крики. Але зі здоров’ям у неї все гаразд (це так мені пояснюють), просто, коли народжується маленька сестричка, вона так каже, що дуже щаслива, що у неї з’явилися мама, татко і старший братик.

Я надзвичайно збуджений, кручуся, як дзиґа. Відразу хочу поділитися з нею своїми цукерками, що ними мене пригостив лікар Озімо, але мені знову пояснюють, що немовлятка, маленькі сестрички, ще не мають зубів, тож лише ссуть мамине молочко. Оце була б штука — закинути кілька білих кульок у той чорний отвір. Може, я б виграв золоту рибку.

Я біжу до шафи з іграшками й повертаюся з жерстяною ропухою в руках. Хоч вона й немовля, та зелена жаба, котра квакає, коли їй надавити на животик, обов’язково розважить маленьку. І знову даремно. Я забираю жабу й відступаю спантеличений. Нащо вона потрібна, ця мала сестричка? Чи не краще було б лишитися зі старезними птахами пана П’яцци?

Жерстяна ропуха й Ведмедик Анджело. Вони спали мені на гадку разом з цукерками лікаря Озімо, бо це ведмежа асоціювалося у мене з малою сестрою, яка, подорослішавши, стала разом зі мною пустувати й гратися, а ще — страшенно ласою до моїх цукерок.

— Припини, Нуччіо, Ведмедик Анджело більше цього не витримає, — скільки разів я так благав свого кузена припинити свої тортури. Але він був старший. Священики вже навіть відправили його до пансіону, де хлопець цілими днями був змушений пріти в мундирі, тож, повертаючись додому до міста, розходився не на жарт. Якось, після тривалої іграшкової битви, він схопив Ведмедика Анджело, прив’язав тваринку до ніжки ліжка й почав невимовно жорстоко шмагати.

1 ... 64 65 66 67 68 69 70 71 72 ... 97
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)