Таємниче полум'я цариці Лоани
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2012
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-5984-0
- Переводчик: Юлия Викторовна Григоренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:
Отже, почнімо все з початку. У мене знову інфаркт, і цього разу набагато серйозніший. Я занадто збудився: спочатку від думок про Ділу, а потім — про шекспірівський скарб. Мабуть, мій тиск стрибнув запаморочливих висот і я впав у кому.
По той бік усі, кому я любий: Паола, доньки, навіть Ґратароло, що з розпачу висмикує собі волосся (бо відпустив мене, хоч мав тримати у лікарні під жорстким наглядом щонайменше півроку), гадають, що я у глибокій комі. Їхні суперпристрої показують, що я не маю ознак життя, і вони розпачливо питають себе, повернути коліщатко й вимкнути апарат живлення чи чекати. Може, навіть роками. Паола тримає мою руку в своїй долоні. Карла з Ніколеттою поставили музику, адже десь прочитали, що будь-який звук, голос чи стимул можуть раптово повернути мене до тями. І так триватиме рік у рік, поки я лежатиму на припоні, прикутий дротами. Будь-хто хоч із краплею гідності скаже: «Ну ж бо, вимкніть машинерію». Щоб ті бідолашні нарешті почувалися вільно. Сповнені розпачу, але вільні. Мене не бентежить думка про те, що вони мають вимкнути апарат, але я не в змозі сказати їм про це.
Втім, як відомо, у глибокій комі мозок не виказує ознак життя, хоча я думаю, відчуваю, пригадую. Звісно, саме так вважають по той бік. Усе, як за наукою: на моніторі — рівна лінія, але що знає та наука про витівки живого тіла? Хай навіть на їхніх схемах мій мозок безжиттєвий, але ж я все одно думаю: органами, кінчиками пальців на ногах, яйцями. Їм здається, що я не маю зовнішньої мозкової активності, але я й досі маю активність внутрішню.
Я не кажу, що з рівною енцефалограмою душа, де б вона там не була, досі жива. Я лише кажу, що їхні машинерії реєструють мою мозкову активність лише до певної межі. Поза цим порогом я й досі здатен думати, тільки от вони цього не знають. Якби я зараз прокинувся і розповів усе це, можна було б аж бігом отримати Нобелівську премію у галузі неврології, а всі ті пристрої послати до бісової матері.
Знову вийти з туману споминів минувшини, показатися живим і дужим усім тим, хто мене так любив і хто жадав моєї смерті. «Погляньте-но, я Едмон Дантес!» Скільки ж разів граф Монте-Крісто являвся отак перед очі тим, хто вважав його небіжчиком? До своїх покровителів, до коханої Мерседес, до ворогів, що кричали про його злу долю. «Погляньте-но, я повернувся, я — Едмон Дантес!»
Чи хоча б полишити цю тишу, проплисти безтілесним лікарняною палатою, поглянути на рідню, що ридає над моїм нерухомим тілом. Бути присутнім на власному похороні і водночас могти ширяти вільно, більше не відчуваючи скутості тіла. А натомість я — в’язень своєї непорушності...
Хоч, відверто кажучи, мені немає кому мститися. Нема причин цього прагнути. Єдине, що мене насправді турбує, — що я чудово почуваюся, але не в змозі про це нікому сказати. Хоч би поворухнути пальцем, повікою, подати сигнал нехай і азбукою Морзе. Та я увесь — суцільний спомин і ані краплі активності. Ані чуття. Я можу пролежати тут тиждень, місяць, рік, не відчуваючи ані биття серця, ані голоду, ані спраги, не маючи бажання спати (чи маю я лякатися вічного неспання?), я навіть не знаю, чи випорожняюся (може, за мене все роблять трубки), не знаю, чи впріваю, ба навіть гадки не маю, чи дихаю. Як я знаю, ані всередині мене, ані ззовні повітря немає. Я відчуваю нестерпний біль при самій лише думці, що Паола й доньки страждають, вважаючи мене вже ні до чого не годним непотребом, але останнє, що б я міг зробити, — це піддатися цим стражданням. Я не можу прийняти на себе страждання цілого світу — я обдарований жорстоко-безмежним егоїзмом. Я живу сам по собі, я живу лише для себе, пам’ятаючи все, про що забув після того, як ця біда сталася зі мною вперше. Наразі, а може, й навіки — у цьому все моє життя.
Отож мені нічого не лишається, окрім чекання. Якщо вони спроможуться мене розбудити, то, мабуть, для всіх буде диво. Але може бути й так, що цього ніколи не трапиться, тож я маю бути готовим до цього невпинного, вічного згадування. А може, протягну ще трошки, а потім вони вимкнуть апарат — тоді мені варто отримувати задоволення від цих миттєвостей.
А що як колись мої думки враз обірвуться, що буде тоді? На тому світі розпочнеться таке саме усамітнене існування, як і на цьому (тільки це буде новий різновид потойбічного життя), чи настане темрява і вічна несвідомість?
Я зовсім з’їхав з глузду, якщо змарную час, що даний мені на вирішення цієї халепи. Хтось, можливо, Його Величність Випадок, надав мені можливість згадати, ким я був. То скористаймося нею! Якщо знайду щось, за що жалкуватиму, прочитаю молитву каяття. Але перш ніж жалкувати за чимось, я мушу сповідатись у всьому, що накоїв. За всю мерзоту, принаймні про яку мені відомо, і Паола, і вдовиці, яких я обдурив, уже давно мене пробачили. Втім, знаєте, врешті-решт, якщо пекло таки існує — воно порожнє.
Отже, перш ніж заснути знову, я знайшов у Соларі на горищі жерстяну бляшанку, що відразу ж викликала у мене асоціацію з Ведмедиком Анджело і виразом «цукерки лікаря Озімо». Тоді це були лише слова. А тепер є картинка.
Лікар Озімо — це аптекар з Корсо ді Рома. Він голомозий, яйцеголовий і носить світло-блакитні окуляри. Щоразу, як мама йде за закупами й бере мене з собою, дорогою заходячи до аптеки, лікар Озімо, навіть якщо ми прийшли лише за гігроскопічною марлею, йде до височенної скляної шафи, вщерть повної білих пахучих кульок, відчиняє її й дає мені пакуночок з молочними цукерками. Я знаю, що за один раз усі цукерки їсти не можна, тому розтягую пакуночок на три-чотири дні.
Коли ми востаннє відвідували лікаря Озімо — мені ще не було й чотирьох рочків, — я не зауважив у маминому животі нічого дивного, але якось опісля мені наказали спуститися до пана П’яцца, що мешкав поверхом нижче, і залишили мене з ним. Пан П’яцца мешкає у великій кімнаті, що нагадує ліс, заселений найрізноманітнішим звіром: папужками, лисицями, котами й орлами. Як мені пояснили, коли тваринкам приходить час помирати (своєю смертю), пан П’яцца не закопує їх, а напихає їх соломою. Бачу, як сиджу поруч пана П’яцци, що бавить мене, розповідаючи, як зветься та чи інша тваринка і які вони на вдачу, які мають прикметні риси. Не знаю, скільки часу я просидів у цьому некрополі, де смерть видається лагідною, нагадує про Давній Єгипет і пахне так, як більше не пахне ніде у світі. Гадаю, це через особливий запах хімікатів, запиленого пір’я та дубленої шкіри. Найпрекрасніше пообіддя мого життя.
Як ось за мною спустилися й повели нагору, додому. Я зрозумів, що поки блукав царством смерті, у царстві життя у мене з’явилася малесенька молодша сестричка. Дівчинку принесла повитуха, що знайшла її в капусті. Поміж білісіньких мережив єдине, що я можу бачити, — це бузково-червоний м’ячик з чорним отвором, з якого лунають пронизливі крики. Але зі здоров’ям у неї все гаразд (це так мені пояснюють), просто, коли народжується маленька сестричка, вона так каже, що дуже щаслива, що у неї з’явилися мама, татко і старший братик.
Я надзвичайно збуджений, кручуся, як дзиґа. Відразу хочу поділитися з нею своїми цукерками, що ними мене пригостив лікар Озімо, але мені знову пояснюють, що немовлятка, маленькі сестрички, ще не мають зубів, тож лише ссуть мамине молочко. Оце була б штука — закинути кілька білих кульок у той чорний отвір. Може, я б виграв золоту рибку.
Я біжу до шафи з іграшками й повертаюся з жерстяною ропухою в руках. Хоч вона й немовля, та зелена жаба, котра квакає, коли їй надавити на животик, обов’язково розважить маленьку. І знову даремно. Я забираю жабу й відступаю спантеличений. Нащо вона потрібна, ця мала сестричка? Чи не краще було б лишитися зі старезними птахами пана П’яцци?
Жерстяна ропуха й Ведмедик Анджело. Вони спали мені на гадку разом з цукерками лікаря Озімо, бо це ведмежа асоціювалося у мене з малою сестрою, яка, подорослішавши, стала разом зі мною пустувати й гратися, а ще — страшенно ласою до моїх цукерок.
— Припини, Нуччіо, Ведмедик Анджело більше цього не витримає, — скільки разів я так благав свого кузена припинити свої тортури. Але він був старший. Священики вже навіть відправили його до пансіону, де хлопець цілими днями був змушений пріти в мундирі, тож, повертаючись додому до міста, розходився не на жарт. Якось, після тривалої іграшкової битви, він схопив Ведмедика Анджело, прив’язав тваринку до ніжки ліжка й почав невимовно жорстоко шмагати.