Таємниче полум'я цариці Лоани

Але чи справді потрібна ця абсолютна темрява? Може, морок має бути лише для певності, бо коли справді хотіли бомбити, прилітали серед білого дня. Глупої ночі залунала сирена. Мама, заливаючись слізьми, — і зовсім не тому, що боїться бомбувань, а тому, що порушили наш дитячий сон, — одягає нам піжами на пальто й спускається до бомбосховища. Але не в те, що розташоване під нашим будинком — простий льох, укріплений балками і надцятьма чувалами з піском. Мама веде нас до сховку, що в будинку навпроти, котрий побудували ще у 1939-му, вже готуючись до воєнного конфлікту. Але ми біжимо не дворами, що помережані невеличкими огорожами, а оббігаємо цілий квартал; біжучи й сподіваючись, що сирени завили, ще коли ворожі літаки були далеко-далеко.

Бомбосховище надзвичайно гарне. Цементні стіни поборознені водичкою, світло тьмяне, але тепле, дорослі порозсідалися на лавках і розводять теревені, а ми, дітвора, гасаємо посеред кімнати. Стіни приглушують звук від бомб, що падають, і дорослі впевнені, що коли навіть одна з них влучить у будівлю, сховище залишиться неушкодженим. Звісно, це неправда, але вона допомагає. Наглядач, котрим виявився мій учитель молодших класів пан Мональді, ходить занурений у власні думки. Він ображений, що йому не випала нагода приміряти мундир військового центуріона з фашистськими нашивками. У той час будь-хто з тих, хто брав участь у Поході на Рим, був усе одно що ветеран наполеонівських військ, що вершили великі завоювання. Це лише після восьмого вересня сорок третього дід мені пояснив, що то насправді був похід курокрадів, що були озброєні лише ціпками, і якби король лише зажадав, будь-який загін піхотинців розігнав би той набрід, іще туди йдучи. Але король — Прудконогий Коротун, і зрада була у нього в крові.

Коротше, вчитель Мональді обходить своїх сусідів, утішає їх, особливо дбаючи про вагітних жінок. Він каже, що це лише маленькі жертви в ім’я загальної перемоги. Знову лунає сирена, але тепер сповіщаючи, що небезпека минула, тож сім’ї галасливою юрбою висипають на вулиці міста. Якийсь чоловік, — звісно, ніхто й гадки не мав, що то за один (бо бомбардування заскочило його зненацька, коли він ішов вулицею), запалює цигарку. Вчитель Мональді хапає його за лікоть і насмішкувато питає, чи в курсі той, що зараз іде війна і на вулицях мусить бути суцільна темрява.

— Та навіть якби у небі ще й досі літали вороги, грець би вони звідти зауважили цигаркового вогника, — сказавши таке, чоловік затягнувся.

— Еге, а ви вже такий знавець?

— Певна річ, що знавець. Я головний пілот і літаю на бомбардувальниках. А вам коли-небудь випадало скидати бомби на Мальту?

Оце так герой — справжній. Спінений від люті, вчитель Мональді ноги в руки і... а сусіди нумо глумитися, примовляючи, що ті, що у чин вскочили, завжди так поводяться — дундуки бундючні.

Пан Мональді зі своїми творами про геройства. Перед очима — мама, тато, що понахилялися наді мною. Завтра олімпіада з літератури.

— Хоч би яка була тема твору, — каже мама, — вони обов’язково приплетуть туди дуче й війну. Отож заздалегідь приготуй кілька ефектних фраз, як-от «вірні й непідкупні боронителі Італії та її нового суспільства». Така фраза згодиться завжди, хай там якою буде тема.

— А якщо темою буде «битва за хліб»?

— Все одно десь притулити можна, треба лише попрацювати уявою.

— Пам’ятай, що солдати зрошують кров’ю вогняні піски Мармаріки, — пропонує татко свою ідею, — і не забудь написати, що наше суспільство нове, героїчне і благословенне. Це завжди спрацьовує. Навіть коли пишеш про битву за хліб.

Батьки хочуть, щоб дитина отримала високий бал. Гарне прагнення. І якщо задля гарної оцінки треба знати теореми про паралельні прямі, ти береш у руки підручник з геометрії, якщо ж тобі для цього треба говорити, як справжній «баліллієць», — мерщій зазубрювати, як мусить думати ревний «Балілла». І який йому грець, правда це чи ні. Власне, мої батьки не здогадувалися, що навіть п’ятий постулат евклідової геометрії дійсний лише для пласких площин, настільки ідеально пласких, що в дійсності таких не існує. І фашистський режим був саме такою ідеально пласкою площиною. Та до нього всі вже давно призвичаїлись. Ніхто не зважав на криволінійні вири, у яких паралельні прямі або сходяться, або безнадійно розходяться.