Таємниче полум'я цариці Лоани

Ці вірші були для мене суцільною загадкою. Значить, я вважав той час героїчним, принаймні поки героями були інші, а не я, Рівночасно з тим, як я відкараскувався від будь-яких нагадувань про своє дитинство і юність, на порозі дорослого життя я намагався знов повернути миттєвості захоплення й упевненості. Але мене зупинила стіна (останній блокпост війни, що точилася просто за моїми дверима), і я здався, але перед чим? Перед чимось, про що я чи то не хотів, чи то не міг більше згадувати, і що стосувалося Дикого Яру. І знову цей Дикий Яр. Я що, зустрів відьмачок і перелякався від тої зустрічі так, що вирішив викреслити геть усе з пам’яті? Чи усвідомивши, що остаточно втратив Створіння, перетворив Дикий Яр та й усі інші дні війни на образ тої втрати, а тепер ховаю все те, ким я був раніше, аж до сього моменту в незруйновно-недосяжній скрині у капличці?

Все, більше нічого немає, принаймні у Соларі. Я лише можу з певністю сказати, що відтоді, вже студентом, я вирішив присвятити своє життя давнім книгам. Щоб звернутися до минувшини чужої, яка не може мати до мене жодного стосунку.

Але ким же було те таємниче Створіння, що змусило мене поховати всі свої ліцейські роки і все, що пов’язувало мене із Соларою? То у мене теж була своя панночка бліденька, люба сусідка з п’ятого поверху? У такому разі, це була чергова пісенька і лише пісенька, яку раніш чи пізніш співав кожен із нас.

Єдиною людиною, яка ще могла пролити на все це світло, був Джанні. Бо ж якщо ти закохуєшся, тим паче вперше в житті, ти зізнаєшся хоч би сусідові по парті.

Кілька днів тому я не бажав, щоб Джанні розганяв туман моїх споминів тихими променями своїх згадок, але наразі я міг покластися лише на його спогади.

Вже спала ніч, коли я подзвонив йому, тож ми протеревенили кілька годин. Я зайшов здаля, заговоривши про Шопена. Я дізнався, що у той час радіо дійсно було єдиним джерелом великої музики, до якої у нас саме прокинулася пристрасть. Лише наприкінці наших університетських років нам нарешті вдалося створити спілку поціновувачів музики, яка час по часу пропонувала концерт фортеп’яно зі скрипкою або щонайбільше у форматі тріо. У нашому класі таких, як ми, було лише четверо, ми майже потай плекали свою пристрасть, бо всі інші вилупки мріяли лише про те, як втрапити до борделю, бо були ще неповнолітні, тож у їхніх очах у нас просто повилітали клепки. От і чудово, отже, ми могли тріпотіти від одного й того ж — можна наважитися. То як, млів я на третьому курсі від якоїсь кралі?

— Ага, й про це забув. Може, не все погане йде на гірше. Та що тобі з того... Вже стільки часу минуло. Ну ж бо, Ямбо, подумай про своє здоров’я!

— Не будь йолопом, Джанні. Я накопав тут дещо, і це мене збентежило. Маю знати.

Здавалось, він завагався, потім добряче пошарудів у своїх спогадах. Це його надзвичайно розхвилювало, ніби йшлося про його кохання, а не моє. Хоч насправді все було саме так, адже (як він сам казав) він і досі не зазнав любовних ураганів, тож п’янів від моїх походеньок, немов то були його власні.

— Власне, вона й справді була найгарнішою дівчинкою у своєму класі. Це ти був суворий, з купою вимог. Так, ти закохувався, але лише у найгарнішу.

— Alors moi, j’aime qui?.. Mais cela va de soi! — J’aim, mais c’est forcé, la plus belle qui soit![205]

— Що-що?

— Хіба я знаю, просто спало на думку. Розкажи про неї. Як її звали?

— Її звали Ліла, Ліла Саба.

Гарне ймення. У мене набігло повен рот слини, наче при згадці про мед. Ліла. Прекрасно. Гаразд, як це сталося?

— На третьому курсі ліцею ми були ще прищавими недоростками у зуавських штанцях. У нашому віці, себто десь років шістнадцять, вони були вже справжніми жінками, тож навіть не дивилися на нас. Радше пускали бісики старшим хлопцям з університету, що приходили виглядати їх біля ґрат. Щойно ти її побачив, геть умлів. Як Данте зі своєю Беатріче, хоч не можу сказати напевне, адже в ті часи ми вчили «Нове життя» й вірші штабу «Чиста студена солодка вода»[206] — тоді це був єдиний вірш, котрий ти знав напам’ять, та й то лише тому, що там йшлося про тебе самого. Коротше кажучи, як громом ударило. Тиждень ти блукав, ніби в тумані, у горлі стояла грудка, і ти навіть їжі не торкався. Твої навіть вирішили, що ти захворів. Потім тобі захотілося дізнатися її ім’я, але ти боявся спитати прямо, щоб хто бува не дізнався. На твоє щастя, твоєю сусідкою за партою була Нінетта Фоппа, симпатичне дівчисько з мордочкою, як у білки. Ці двоє були подружками із самого дитинства. Тож, зустрівши її на сходах, ти, немов між іншим, спитав, що то за одна, з якою ти бачив Нінетту вчора. Так ти дізнався принаймні, як звуть твою любку.

— І що ж далі?

— Ну, скажу я тобі, ти став просто як зомбі. А позаяк у той час ти був надзвичайно набожним юнаком, то зараз же поплентався до свого духовного наставника, дона Ренато. То був один з тих попів, що катаються на мотоциклі у береті і мають дуже ліберальні погляди. Він навіть дозволив почитати тобі авторів з Індексу[207], сказавши, що треба розвивати своє критичне мислення. Я б не наважився зізнатися у такому священикові, але ти не витримував і мав комусь розповісти. Знаєш, ти як у тому анекдоті про чоловіка, що врятувався з корабельної аварії й опинився на незалюдненому острові з найпринаднішою і найвідомішою актрисою у світі, а коли сталося невідворотне, він, не натішившись і не маючи спокою, змусив її перевдягтися у чоловіка, намалювати собі вуса обвугленим шматком коркового дуба, а потім усадовив поряд, узяв за руку й, назвавши Ґуставо, промовив: «Друже Ґуставе, ти не повіриш, кого я недавно завалив у ліжко...»