Таємниче полум'я цариці Лоани

А ось для бідолашного Бруно позашийки були щоденним ритуалом, бо ж він був дитиною жвавою, а тому за поведінку завжди мав двійку, і за те, що приходив до школи у засмальцьованому нагруднику. Задля покарання Бруно щоразу ставили за дошку, а це був неабиякий сором.

Якось Бруно явився до школи після тривалої відсутності без поважної причини. Учитель уже закочував рукави, аж ось Бруно розридався і, схлипуючи, розповів, що у нього помер батько. Вчитель розтанув, адже навіть у фашистів є серця. Звісно, під соціальною справедливістю він розумів подаяния, тож попросив, щоб усі зробили пожертву. Мабуть, і наші батьки не були черствосердими, бо наступного дня принесли хто що зміг: хто кілька монет, хто поношений одяг чи баночку варення, а дехто — кіло хліба. У цю мить усі розділяли його горе, це була мить солідарності з Бруно.

Але того ж таки ранку, коли ми марширували у дворі, Бруно почав повзати рачки. Тоді ми знову подумали, що він і справді слабий на розум: робити таке, коли у тебе помер батько. Вчитель накричав на нього, мовляв, хлопчина не має й крихти вдячності. Два дні, як сирота, мить, як товариші відчули до нього прихильність і пожаліли, а він знову став на криву стежку: з огляду на його походження, хлопця вже ніщо не врятує.

Попри те, що у тій драмі я був лише другоплановим героєм, на якусь мить мене охопили сумніви. Я вже відчував щось подібне, коли, написавши твір, прокинувся наступного ранку й запитав себе: чи дійсно я любив дуче, чи був звичайним лицеміром і писав таке задля годиться? Спостерігаючи за тим, як Бруно повзає рачки, я зрозумів, що це ходіння на чотирьох було виявом його особистої гідності — так хлопчина реагував на приниження, якого завдало йому наше упріло-липке милосердя.

Кілька днів по тому, на суботньому фашистському зібранні мої міркування підтвердились. Ми виблискували у нових мундирах, як нова копійка, а мундир Бруно був таким же заяложеним, як і його нагрудник у звичайні дні, а блакитна хустина була зав’язана абияк. Це була наша присяга. Центуріон голосно виголошував: «В ім’я Бога й Італії, присягаю служити волі дуче, не шкодуючи сил, а як на те буде воля його — і власної крові. Ревно служити фашистській справі. Присягаєте?» І ми всі в один голос мали відповісти: «Присягаю». І ось, коли всі хором кричали «Присягаю!», Бруно, котрий стояв поруч зі мною, а тому я чудово все розчув, закричав «Простягаю!» Це був бунт. Так я вперше був присутнім при заколоті.

Чи бунтував він з власної волі, чи тому, що мав батька — непросипного п’яницю і соціаліста, як у тій книжці «Молодь Італії — гуртом у всьому світі»? Струпнявий Бруно був першою людиною, що показала мені, як слід реагувати на всі ті пишні слова, що душили нас.

Отже, між пам’ятним твором, що я написав у десять років і притчею про «некрихку склянку» в одинадцять, саме коли я закінчував п’ятий клас початкової школи, я переродився. І переродився я завдяки науці, що дав мені Бруно. Він був анархістом-революціонером, а я лише трошки скептичним, але оте його «Простягаю!» стало для мене некрихкою склянкою.