Гордівниця Злата

Амазонки войовничо схопилися за короткі мечі, що висіли в них за поясом. Злата не на жарт злякалася.

— Та ні ж! Мене звуть Златою. Я нікому не заподіяла лиха! — вигукнула вона.

Амазонки перезирнулися.

— Що будемо з нею робити?

— Візьмемо з собою до міста. Завтра уранці буде видніше. Там розберемося, бреше вона чи говорить правду, — відповіла брюнетка, що була за головну.

Вона дістала мотузку й почала скручувати Златі руки, щоб прив’язати її за кінським хвостом, але юна амазонка з розкішним кучерявим волоссям кольору стиглої пшениці зупинила її.

— Почекай, Аристеє. Хіба справедливо карати її за провину, яка ще не доведена? Пішки шлях видасться їй нескінченним. Прошу, дозволь їй поїхати зі мною. У мене сильний кінь, він витримає двох.

— Ти занадто м’якосерда до ворогів, Вего. Колись це погубить тебе, — похитала головою Аристея.

— Але вона не ворог, — м’яко посміхнулася дівчина.

— Нехай буде по-твоєму, але якщо вона збрехала… — амазонка войовничо схопилася за руків’я меча, і цей жест докінчив її фразу красномовніше за слова.

Злата з вдячністю сіла на коня позаду юної амазонки, і вони вирушили в дорогу. Дивлячись, що їх ніхто не підслуховує, Вега тихенько сказала:

— Не бійся, Аристея зовсім не зла. Просто амазонки змушені бути сильними й безжалісними, інакше чоловіки візьмуть гору над нами.

— Що поганого в тому, щоб бути під захистом чоловіків? — відмовила Злата.

Вега боязко озирнулася і, переконавшись, що ніхто не чув слів Злати, застерегла її:

— Не здумай нікому сказати про це. Подібними розмовами ти накличеш біду.

Злата не розуміла, що поганого в її словах, але, схоже, треба було придивитися до місцевих звичаїв, перш ніж щось говорити й робити.

Пізно вночі загін заїхав в оточене високою фортечною стіною місто. Злату замкнули в келії, де не було нічого, крім твердого ліжка, накритого тонкою ковдрою з верблюжої шерсті, і грубо збитого столу. Злата не сподівалася на привітний прийом і розкішні апартаменти, але була впевнена, що назавтра усе з’ясується і її відпустять. Щойно її голова торкнулася подушки, як вона заснула, як людина з чистою совістю, якій нічого боятися.

З першими променями сонця Аристея відімкнула двері й грубо розштовхала сплячу:

— Досить викачуватися, пестухо. Тебе хоче бачити цариця амазонок.

Своєю неприхованою ворожістю Аристея так і напрошувалася на грубість, але Злата стрималася, вирішивши, що розумніше притримати язика за зубами. Під конвоєм Злату повели до царського палацу. Сонце лише торкнулося плоских дахів будинків, вузькі вулички ще були оповиті прохолодним півмороком, але місто вже ожило. По дорозі до загону приєднувалися зустрічні амазонки, і коли Злата з конвоїрами підійшли до центральної площі, за ними йшов цілий натовп.

Величний білокам’яний палац височів над площею як свідчення могутності тутешньої цариці й вражав своєю суворістю. Жодна зайва деталь або непотрібна прикраса не порушували простоти гармонії. Широкі мармурові сходи вели до подіуму, де серед струнких колон підіймався трон, для того щоб цариця могла вершити суд на очах у підданих.

Натовп вибухнув гучним вітанням, коли правителька піднялася на подіум. Подібно ранковому сонцю діва-войовниця постала перед присутніми в усій красі. Сонячні відблиски вигравали на її зброї і золотих поножах. Голову цариці покривав золотогривий шолом. На боці в неї висів меч у піхвах зі срібла й слонової кістки, а щит був схожий на місяць, що сходить над поверхнею моря.

Сівши на трон, цариця наказала Аристеї говорити.

— О велика царице! Бранка стверджує, що вона — проста смертна, однак її краса посіяла сумнів у моїй душі. Чи це часом не нікчемна Олена, яка втягла Трою у вир війни?