Кров Дракона. Хто із нас жертва?
- Автор: Мулик Назар
- Серия: Кровь дракона #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Кров Дракона. Хто із нас жертва?». Краткое содержание книги:
Магічний світ стає сильнішим і небезпечнішим для людей та королівств, особливо через свого очільника — Самаеля, чия жага до влади межує лише із його силою. Королі готуються до нових звершень, а люди молять богів про спокій та мир…
Фалмін — вбивця драконів та чоловік із поглядом самої Смерті, зробить усе заради єдиної доньки та її безпеки. Головне питання лише в тому, яку ціну доведеться йому сплатити.
— Запитаю в людей, чи не буде тут роботи для мене.
Дійсно, робота знайшлася одразу. Головним чином полягала вона в рубівлі дров. Хоча, на другий день, коли Фалмін вийшов до місцевого болота, виявилося, що там водиться молода віверна. Староста, побачивши голову бестії в себе на подвір'ї вилаявся, потім довго кричав, але все ж таки вирішив, що ця довбешка буде непогано виглядати в нього над каміном. Так Фалмін з Гібді змогли отримати для себе теплі ліжка в будинку чоловіка й ліки, які були потрібні для лікування рудобородого.
— Клянуся Раданом! — дивувався вголос гном, коли вони виїхали за межі села. — Я востаннє хворів ще в дитинстві, холера! Звиняй за затримку, друзяко.
— Відпочинок пішов нам на користь. Запаслися запасами, та і останні новини розізнали. Потрібно поспішати до кордону, погані чутки ходять. — відказав Фалмін стревоженим голосом.
— Війна?
— Поки не знаю.
Заметілі вщухли, дорога почала розвиднюватись, і довкола все частіше виринали яри та річечки, що текли із Чорних гір прямісінько до річки Марки. На наступний день Фалмін збагнув, що вони наближаються до кордону з Норенгардом.
— Дороги немає! — кричав ледь помітививши вершників прикордонник. — Стійте!
Змушені були зупинитися. Міст, який перекидувався через Марку, був перекритий. На обох берегах річки стояли невеличкі пропускні пункти, які контролювали вхід та вихід із однієї країни в іншу. Фалмін спішився, залишив Гібді із конями, а сам пішов домовлятися із прикордонниками. Зайшов до палатки, де горіло декілька свічок, хоча зараз була лише п'ята вечора. Ночі ставали все довші, а дні коротші.
— Зичу здоров'я! — привітався Фалмін до трьох чоловіків, які сиділи за столом і саме частувалися супом. — Я б хотів…
— Приходь завтра, — гаркнув один із чоловіків, який глянув на чаклуна вузькими очима. — Не бачиш, люди їдять.
— А люди що, будуть всю ніч їсти? — Фалмін зняв рукавиці, кинув на присутніх холодний погляд. — Мені потрібно перейти на інший берег. Поспішаю я. Тим паче везу хворого.
— Тобі ж сказали, чоловіче — у нас вечеря, — буркнув сивий чолов'яга, який сидів найближче до Фалміна. — Завтра приходь, тоді поговоримо.
– Іріде, Саво, що це ви, Благандійського Чаклуна не впізнали? — нарешті третій із прикордонників упізнав Фалміна, кивнув йому й жестом запросив до столу. Мав він довгого, гачкуватого носа й занадто великі очі, що робило його схожим на пугача. — Сідай до нас, вояко, почастуємо юшкою з коропом. Мене, до речі, Рідіром звуть.
— Фалмін із Мальгарда, — представився чаклун, хоча і хотів би, аби його персону тут впізнавали поменше. — Пробачте, але вимушений відмовити. Повинен перейти на інший берег.
— А що, там дійсно в тебе хворий? — звузив свої баньки той, що був схожий на пугача. — Де він?
— Надворі, із кіньми.
— Так нехай заходить, поїсть і погріється.
— Вдячний за гостинність, але вимушений відмовити через брак часу. То що, дозволите проїхати?
Трійця на мить перезирнулася. Фалмін подумав, що вони так і будуть сидіти на місці, але чоловік із обличчям сови відклав ложку, підвівся та сказав йти за ним. Вийшли надвір, чолов'яга вилаявся через холод і сплюнув.
— Де твій хворий? — спитав.
— Неподалік.
— Клич.
За мить на дорозі з'явилося двоє коней, на одному з яких сидів верховий. Рідір поглянув скоса на гнома, його руду бороду і сокиру, яка висіла на широкому поясі. Потім підозріло подивився на Фалміна.
— Він точно хворий?
— Хворий, Рідіре, ми тільки із Гузнояра виїхали, лікував там його. Конче потрібно на інший берег перейти. До міста якогось потрапити.
— Фалміне, не зрозумій мене неправильно, але король Сигізмунд нещодавно дав наказ нікого не випускати й не впускати без пропускної грамоти.
— Це те, про що я думаю?
— Напевно, — сказав прикордонник, — але щоб там не було, після зими щось має бути.
— Рідіре, чесно кажучи, мені однаково до сутичок королів.
Здавалося, що чоловік вагається, але усміхнувся краєчками губ і легенько кивнув. Фалмін про себе видихнув.
— Пропустити, то я пропущу, але дорога нині небезпечна стала.
— Тобто?
— Говорять, що невідомі шляхами шляються. Вже четверо пропало.
— Описати можеш?
— Знаю лише, що бачили їх неподалік від Ведмежого яру. Шукають щось, паскудники, або когось.
— Дякую, Рідіре, дуже дякую, — сказав Фалмін по хвилині мовчання. — Але скажи ще: звідки чув про мене?
— Я не чув, а бачив тебе колись. Ти проїжджав нашим селом, тоді дракон налетів, а ти відборонив нас. Може, батьків моїх пам'ятаєш? Вони тобі ковдру подарували.