Кров Дракона. Хто із нас жертва?
- Автор: Мулик Назар
- Серия: Кровь дракона #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Кров Дракона. Хто із нас жертва?». Краткое содержание книги:
Магічний світ стає сильнішим і небезпечнішим для людей та королівств, особливо через свого очільника — Самаеля, чия жага до влади межує лише із його силою. Королі готуються до нових звершень, а люди молять богів про спокій та мир…
Фалмін — вбивця драконів та чоловік із поглядом самої Смерті, зробить усе заради єдиної доньки та її безпеки. Головне питання лише в тому, яку ціну доведеться йому сплатити.
— Радий бачити, що ти йдеш на поправку.
— Я також, — буркнув Фалмін. — Швидше б уже в дорогу.
— В слаку, а не в дорогу, — гримнула бабця, косячись на чаклуна своїми вицвілими очима. — Ти ше слабке, дитино, тому тре' із два днє полежати, пропотіти.
— Не можу я більше лежати, — сказав Фалмін впевнено. — Повинні ми їхати якнайшвидше.
— Баба дурні не пораде, кажу. Стегно швидко гоїтьцє, але спина похеряна, тре' ше полежати.
— Як скажете, бабцю, — чаклун уже змирився із тим, що усім керує ця жінка, а тому завжди погоджувався із усіма твердженнями бабусі.
— А ти, хлопе, крашше пойди донизу, возьми горілки й занеси хлопцам, ті шо на кутку живуть. То подяке буде за кропиву та полин, шо вони бабі принесли.
— Я б хотів…
— До слаки мені, шо тобі хоцца, шуруй давай.
Гібді ще хотів заперечити, але побачивши розчервоніле обличчя бабці, вирішив послухати. До того ж, внизу, під гул багатьох голосів розпивали щойно зварене пиво. Кивнувши чаклуну, він вийшов із кімнати, залишивши товариша із бабцею наодинці.
— Дякую вам, бабцю. За все, — Фалмін лише зараз згадав, що за весь час, скільки Медоха була поруч із ним, не подякував їй навіть словом. Бабця на його слова уваги не звернула, продовжувала місити в стопці якусь траву із водою.
— Люде кажуть, шо ти людина непроста, але я теє сама бачу, — сказала Медоха, кинувши погляд на ліву руку Фалміна. — Важка в тебе робота, якшо таку кривду вона тобі приносить.
— Дійсно, бабцю, важка.
— То я і кажу, шо важка, хулєра. Я уже на цім світі сімдесят із чимось років, багато людисьок бачила, але ти мені чось особливий. Шось у тобі є, хлопе, окрім тої ось руки.
Фалмін мовчав. Бабця продовжувала бубніти.
— Каже люде, шо тебе тре' стороной обходити, шо ти страшна людина. Гівно їм в очі, якшо вони не можуть хорошу людину від поганої відрізнити. Тому не думай, не вірю їм я. Ось так.
— Дякую вам, бабцю.
— Не дякуй, чоловіче. Не дякуй. У мене на війні четверо синів згинуло, а дві доньки світом пішли, шукати крашшої долі, — Медоха спинилася, попила води, щоб промочити горло, потім вела собі далі: — Я тобі допомагати не просто таке взялася. Ти мені на мого синочка Канеля схожий, чорнявий такий, личину мужню маєш, як і він.
Бабця змовкла, мимоволі пустила сльозу, але витерла одразу різким рухом й продовжила місити траву. Фалмін не підганяв.
— Війна все забирає, як тіло, так і душу, але ти, чоловіче, душу ше не втратив, хоча бачив багато, може і воював. Воював же?
— Воював, бабцю, воював.
— Хоть не за фальдійських курвисьок бивсє?
— Ні, бабцю, не за фальдійців.
— Ти бабу не дури, хлопе, бо якшо взнаю, шо бився за цих паскудників, то буде тобі кара божа!
— Не дурю, бабцю. Занадто я вас поважаю, щоб дурити, а воював я ще в молодості. «Як давно це було… — думав він мимоволі, — Мій загін…вбивці, диверсанти, партизани. Ох і нашуміли вони тоді. Але було це дуже давно, а згадувати подробиць особливо не хотілося.»
— Проти курвисьок? — вивела його із спогадів бабуся.
— Так, і проти них також. Бачив я багато тоді, зізнаюся вам, але згадувати не хочу. Важко від того.
— Ти спогаде не відганяй, воно то все одно будуть душу гризти. Крашше виговоритися, то тобі мудра баба каже.
— Може й так, бабусю, але не можу я згадувати те, про що намагаюся швидше забути. І не кажіть мені нічого, знаю я про чудодійну силу розмови, про те, наскільки легше може стати після сповіді. Але немає мені від чого сповідуватися, бабцю. Я розплатився за все, що скоїв.
Медоха дивилася на нього своїми мудрими очима і розуміла. Більшість людей вважали цю стару жінку божевільною. Проте розум її ще не був затуманений, через це вона і розуміла Фалміна. Тому зараз промовчала.
— Ви ж навмисно відправили Гібді, чи не так? — порушив тишу чаклун, при цьому дивлячись у вікно. — Хотіли вислухати мене, адже бачите, що я того потребую.
— Хотіла, хлопе, та перехотіла, — бабця пийнула води, відставила стопку із ліками. — Вже завтра зможеш їхати, куди тобі там тре'. Дам мазів тобі, шоби спину натирав.
— Ви ж казали, що треба відлежатися.
— Уже не треба, чоловіче, уже ні. Ти не мій син, дійсно, не мій…
— Що ви кажете, бабцю?
— Нічого, все добре, — прочамкала Медоха, після чого гукнула когось із передпокою, аби їй допомогли спуститися сходами та відвели додому. Фалмін мовчки спостерігав, як до кімнати зайшов молодий хлопець, який допоміг бабці підвестися. — Баба вже стара, тому й певно не побачимося, — сказала, вчепившись за руку хлопчини. — Ти намагайся більше так не бицця, бо не буде поруч баби, шоби тебе вилікувала.