Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
— Ось у Віллі перший тенор, — заявляю я.
— Справді? — Бодо зацікавлено дивиться на Віллі. — Ану, візьми оцю ноту!
Бодо заливається, як дрізд. Віллі повторює за ним.
— Добрий матеріал, — каже Бодо. — Ану, оцю!
Віллі справляється і з другою.
— Вступай у Союз! — наполягає тепер Бодо. — Якщо не сподобається, ти завжди зможеш вийти.
Віллі трохи маніжиться, але врешті, на наш подив, погоджується. Його відразу ж вибирають скарбником Союзу. З цього приводу він замовляє всім подвійну порцію пива й горілки, а крім того — гороховий суп та свинячі ніжки. Союз Бодо в політиці дотримується демократичних поглядів, тільки серед перших тенорів один — власник крамниці іграшок — консерватор, а другий — швець — співчуває комуністам, однак до перших тенорів бути надто вибагливим не можна, бо їх і так мало. Замовивши третю порцію, Віллі розповідає, що знає одну жінку, яка теж може співати тенором і навіть басом. Члени Союзу, сумніваючись, мовчать і тільки налягають на їжу. Тоді втручаємось ми з Ґеорґом і підтверджуємо, що Рене де лк Тур справді може співатр двома голосами. Віллі присягається;- що в неї не справжній бас, а природжений тенор. Лунають гучні оплески. Рене одразу ж заочно вибирають спочатку членом, а потім і почесним членом Союзу. З цього приводу Віллі знову замовляє всім пиво й горілку. Водо мріє про вставні номери, які буде виконувати загадкове сопрано, і про те, як інші Союзи співаків під час свят божеволітимуть од заздрощів, думаючи, що Союз Водо має євнуха. Звичайно, Рене доведеться виступати в чоловічому костюмі, інакше їхній хор змушений буде перейти в розряд мішаних.
— Я їй сьогодні ж скажу, — заявляє Віллі. — От буде реготати! На всіх регістрах!
Нарешті ми з Ґеорґом виходимо з кафе. Віллі стежить з другого поверху за майданом — він, як колишній солдат, гадає, що охоронці національного гімну влаштували десь засідку. Однак їх і близько немає. Ринковий майдан спокійно розкинувся під зоряним небом. Довкола вікна в пивницях відчинені навстіж. З кафе, де ми залишили Союз співаків, лине могутня пісня: «Хто тебе, чудовий лісе, насадив там на вершині?»
— Скажи-но, Ґеорґу, — питаю я, коли ми завертаємо на Ґакен-штрассе, — ти щасливий?
Ґеорґ Кроль знімає капелюха перед чимсь невидимим у темряві.
— Знову запитання! — каже він. — Скільки можна сидіти на вістрі голки?
XI
З неба ллє дощ. А з саду пливе, клубочачись туман. Літо захлинулось у потоках води, стало холодно, а долар коштує сто двадцять тисяч марок. З жахливим гуркотом обвалюється частиа ринви на даху, і вода перед нашим вікном ллється прозорою стіною. Я продаю двоз ангелів з фарфору і вінок з безсмертників якійсь тендітній жінці, в котрої від грипу померло двоє дітей. В сусідній кімнаті лежить Ґеорґ і кашляє. В ньог теж грип, але я дав йому випити чашку глінтвейну. Довкола нього валяється з десяток журналів, і він користується нагодою, щоб довідатись про останні одруження, розлучення й скандали у великому світі — в Каннах, Берліні, Лондоні та Парижі. Заходить Генрих Кроль, як завжди, у смугастих штанях з велосипедними защіпками й у відповідно підібраному темному дощовикові.
— Вам не буде важко записати кілька замовлень? — питає він з незрівнянним сарказмом.
— Анітрохи. Давайте.
Він перераховує кілька надгробків з червоного сієніту, мармурову плиту, кілька огорож —. нічого особливого, будні смерті. Потім якусь мить нерішуче переступає з ноги на ногу, гріє зад біля холодної грубки, роздивляється на взірці каменів, які вже двадцять років лежать на полицях у конторі, і нарешті випалює:
— Коли ви й далі будете перешкоджати мені, то я не здивуюсь, якщо ми швидко збанкрутуємо.
Я не відповідаю, щоб ще більше розсердити його.
— Саме так, збанкрутуємо! — пояснює Генрих. — Я знаю, що кажу!
— Справді? — Я лагідно дивлюсь на нього. — Чого ж ви виправдовуєтесь? Вам і так усі вірять.
— Виправдовуюсь? Мені не треба виправдовуватись! Але те, що трапилось у Вюстрингені…
— А що, може, знайшли вбивців столяра?
— Убивців? А нам яке діло? І хто вважає це вбивством? Просто нещасний випадок. Той тип сам був у всьому винен. Я маю на увазі те, як ви повелися із старостою Дебелінгом! А на додачу ще й безкоштовно запропонували вдові столяра надгробок!
Я обертаюсь до вікна й дивлюся на дощ. Генрих Кроль належить до тих людей, які ніколи не Мають сумніву, що їхні погляди правильні, — це робить їх не тільки нудними, але й небезпечними. Із них і складається та тупоголова маса нашої любої вітчизни, яку завжди можна знову й знову гнати на війну. їх ніщо не може навчити, вони народилися з витягненими по команді «струнко» руками і пишаються, коли можуть так померти. Я не знаю, чи в інших країнах є люди цього типу, однак коли й є, то, напевно, не стільки.