Закоłот. Невимовні культи
- Автор: Кузнєцов Володимир
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-617-7585-20-5
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Закоłот. Невимовні культи». Краткое содержание книги:
Одвічна дилема Людини — який шлях є істинним? Per omnia saecula saeculorum, світ без кінця — чи Bellum omnium contra omnes, війна без кінця?
На материнському кораблі «Сінано» — найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне — як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства?
— Ви збожеволіли… — прохрипів він. — Вас відсторонено від виконання обов’язків!… Я… арешт…
Він розвернувся, хапаючи ротом повітря, наче задихаючись. Потім вибив на комунікаторі швидкий наказ. Його широке обличчя з важкими обвислими щоками зробилося темно-червоним.
— Позбавити гросінженера доступу й повноважень, — промовив він нарешті. — Від цього моменту шефінженер-енергетик Мейер виконує обов’язки гросінженера…
— Відставити, — долинув голос адмірала. — Командор фон Зіверс продовжує виконання своїх обов’язків. Реактор має бути деактивований.
— Але ж він… — Декарт розвернувся до адмірала Окіти. — Це якесь божевілля…
— Припиніть панікувати, пане капітане, — адмірал підвівся зі свого крісла і повільно спустився, зрештою ставши лицем до лиця з Декартом. — Судити й карати будемо потім. Наразі маємо нагальніші проблеми.
— Я офіційно протестую проти втручання до моєї сфери обов’язків, пане адмірале, — кров відхлинула від обличчя Ренарта Декарта. — Ця критична ситуація склалася через невиконання командором Зіверсом мого прямого наказу…
— Стули пельку.
— Що? — від несподіванки Декарт затнувся.
— Стули пельку, — промовив Окіта тим самим незворушно-спокійним голосом.
— Я…
Церемоніальний клинок коротко сяйнув — настільки коротко, що більшість просто не помітили його зблиску в мерехтінні вогнів містка. Капітан Декарт декілька секунд сторопіло дивився, як на хвилястій фактурі сталі тремтять червоні краплі крові, потім став затуляти долонями горло, яке вже вкрилося рожевими бульбашками. Закашлявся, вихаркнувши в повітря хмару червонястих кульок, захитався і повільно повалився вперед. Окіта спокійно відступив убік, дозволивши кремезному тілу впасти.
— Was fällt, das soll man auch noch stossen, — пролунав підсилений комунікатором голос фон Зіверса.
— Повертайтеся до виконання ваших обов’язків, командоре, — холодно відповів адмірал. — Наразі їх у вас чимало.
Мовчання людей контрастувало з безперервною симфонією сигналів НРІ. Було майже візуально помітно, як жах у їхніх думках бореться з вірою у славетного командувача. Адмірал неспішно повернувся у своє крісло, також поринувши у мовчанку. Він поставив меча між колін і оперся підборіддям на руків’я. Очі стрімко перескакували з одного масиву даних на інший. Ніхто з присутніх навіть гадки не мав, чим було нафаршироване його штучне тіло, які процеси відбувалися в ньому, коли він спостерігав за повідомленнями НРІ.
— Kumo no ko wo chirasu уо, — прошепотів він, але ніхто не почув цього шепоту.
Потужний струс досягнув капітанського містка, спричинивши бурхливий вир на стереограмах. Заколот, наче шторм, сягав свого піку — і адміральський місток, здається, наразі перебував в оці цього шторму.
Але вже зовсім скоро це мало змінитися.
Біль вкинув Бріджит у чорний колодязь небуття. І біль повернув її назад.
Вона отямилася з відчуттям, наче вогонь розливається по всьому її тілу. Спробувала закричати, але крик зупинило щось холодне й слизьке, яке заповнювало горлянку, занурюючись так глибоко, що навіть безперервні спазми нездатні були його виштовхнути. Розплющивши нарешті очі, Бріджит побачила лише низьку білу стелю. Спробувала підвести голову — широка еластична смуга натиснула на горлянку. Смикнулась — і відчула, що її зап’ястки та гомілки міцно приторочені до твердого, але слизького лежака. Єдине, на що вона була спроможна, це повернути голову набік і таким чином роздивитися плече і частину руки. Крізь шар закипілої крові на шкірі проступав складний візерунок неглибоких надрізів. А ще, праворуч від себе, за метр, не далі, Бріджит побачила Кассандру — так само роздягнену та вкриту численними порізами. Дівчина, здається, й досі була непритомна.
— Агов, дівко, — пошепки покликала Бріджит. — Чуєш мене? Прокидайся!
Та не відповіла — навіть не ворухнулася. Але сердитися чи жалкувати з цього приводу не довелося. Десь за межею поля зору просичали, прочиняючись, двері відсіку і почулося розмірене клацання магнітних підошов.
— Доброго ранку, красуне! Чи добре тобі спалося?
Від звуків цього голосу нудота знову підкотила до горла. Вона підсвідомо смикнулася, але ремні тримали міцно.
— Ш-ш-ш… — тонка долоня лягла на чоло, погладивши волосся майже з материнською турботою. — Полоняночко ти моя… куди ж ти від мене тікати надумала?
Іва Боген схилилася над обличчям Бріджит. Її біло-синій однострій був пропалений і вкритий чорними плямами гару, на обпеченому обличчі порепалася шкіра, вщент вигоріли брови та вії, посмалилося волосся. Притому вона наче не відчувала болю, що мав зараз страшенно їй дошкуляти.