В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
Ще 1792 року козацький Кіш, що перебував за Бугом, заснував на Кубані перший чорноморський курінь, приставши байдаками до Тамані і поклавши початок козацького Малинового клину. Через два роки на безлюдних колись просторах Кубанщини вже було 12645 чоловіків і 5526 жінок. А ще через якийсь десяток років сюди прибуло 3274 українці. 1809 року цар Олександр І дозволив переселити на Кубань 25 тисяч українців, фактично до 1811 року їх сюди перебралася 41 тисяча (в основному з Полтавщини і Чернігівщини). У 20-х роках XIX століття доля привела сюди ще 48 тисяч українців. 1834 року в Україні було проведено так званий «дівочий набір». На Північний Кавказ припровадили 500 кріпачок, яких видали заміж за козаків. Наприкінці 40-х років ще 14 тисяч українців поповнили армію освоювачів земель Кубані.
Після скасування кріпацтва вільне селянство сотнями тисяч рушило на Кубань і склало нове покоління переселенців («новго-родні» або «городовики»), з-поміж яких українців було 70–80 відсотків.
Чорноморці підтримували добросусідські стосунки з черкесами, проте царизм, реалізуючи свою завойовницьку політику, кинув козаків на кровопролитну війну з горянами. Гинули не тільки козаки, а й їхні сім’ї, чимало жінок і дітей ставали бранцями і переправлялися в Туреччину.
У 60-х роках намісник на Кавказі князь Барятинський шляхом примусового переселення чорноморців на Закубання освоїв відвойовані у горян землі. Задля цього було використано авторитет серед козаків Якова Кухаренка, якого після п’яти років відставки призначили начальником Нижнєкубанської прикордонної лінії.
Могутньою уніфікаційною машиною для зросійщення була царська армія, де у військових канцеляріях українські рекрути з питомими національними прізвищами переінакшувалися на великоросійський лад, на «ов» ти «ин». За даними, опублікованими 1875 року, українці, які становили в російській армії чималий відсоток, навіть не виокремлювалися в статистичній таблиці, а стояли у спільній графі «русские», тобто «великоросси, белорусси, малоросси». Та подібні перекручення українських прізвищ були властиві не лише військовому відомству, а й духовним семінаріям, податковим службам та ін. Відомо, скажімо, що під час навчання у Чернігові майбутні поети Павло Тичина і Андрій Казка офіційно іменувалися «Тячинин» і «Сказкин». Первісне прізвище літературознавця Сергія Єфремова ще в XIX столітті предкові його перелицювали з «Охріменка». Коментуючи цей факт, Агатангел Кримський пояснював: «… в духовних школах була тоді звичка (про неї згадував Мордовець у «Дзвонарі») змінювати прізвища на латинський або великоруський штиб».
Певна річ, що національно не свідомий елемент, схильний до перекинчества, кар’єризму й пихи, добровільно доточував до своїх прізвищ оту граматичну ознаку своєї штучно набутої великоросійськості, що затаврував Тарас Шевченко в особах Кирп-Гнуч-кошиєнкових.
Поряд із фізичним переселенням українців на азіатські терени імперії, тривало інтенсивне всотування нею інтелектуального і мистецького потенціалу, який лишався у спадок від поглинутої козацької республіки та постійно поповнювався талановитим українським народом.
«Український внесок у духовне багатство сусіднього народу такий великий і такий небуденний, що в історії народів, наскільки знаю, він без прецеденту», — зауважує Михайло Добрянський, автор книжки «Україна і Росія. Історичні нариси на теми російського імперіалізму» (Рим, 1989). Ця тема вельми актуальна, бо, на його думку, дає ключ для розуміння антиукраїнської політики російського імперіалізму.
Політика ця призвела до такого становища, яке Пантелеймон Куліш у «Листах з хутора» окреслив роздумом-спожалінням: «Нехай би через науку, через освіту простого нашого люду не меншало. А то, хто вихопився в письменстві, в тямущі книжкові люди, уже й не наш».
Таках «не наших» Добрянський подає цілий реєстр — понад сотню державних і церковних діячів, військових, учених, медиків, письменників, митців.
Із цієї, фактично неохопної, галереї подамо тільки найяскравіші прізвища:
Олександр Безбородько — випускник Могилянської Академії, козацький полковник, світліший князь Російської імперії, канцлер царського уряду, обергофмейстер. Платон Гамалія — капі-тан-командор, автор чотиритомної праці «Высшая теория морского знання». Микола Дараган — організатор поштової справи, високий урядник міністерської пошти. Петро Завадовський — граф, секретар кабінету Катерини II, міністр освіти. Віктор Кочубей — князь, голова Кабінету Міністрів, голова Державної Ради.