В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
Тож меткі ті поповнювали чиновницьку рать од волосних правлінь до сановного Петербурга, ту братію, яка, за визначенням Шевченка, зугарна була «писати та підписувати — та драти з батька й брата». Цих прислужників трону він затаврував такими словами: «Раби з кокардою на лобі, лакеї в золотій оздобі».
Верхи віддалялися від народу не тільки переконаннями, психологією, а й звичаями, навіть своїм одягом та обладунками. На зміну кунтушу прийшов віцмундир, козацькій шаблі — коротка шпага, козацьким чубам (оселедцям) — напудрені перуки… Збереглося цікаве свідчення того, як на такі перелицювання дивилося селянство: «То таки, бувало, вийде або на коня сяде, уже пан як пан, а тепер — абищо, німець не німець, так собі підщіпаний».
У листі М. Костомарова, надрукованому у «Колоколе» О. Герцена, невипадково наголошувалося, що дворян-малоросіян немає, за винятком небагатьох, які не відвертаються від чистих народних джерел. І раніше, «они били чужие, — писав автор листа, — хотя и происходили из нашей крови; прежде они становились поляками, теперь — великороссиянами». Ця податливість на чужі впливи, до служби чужинцям дала підстави Д. Донцову з гіркотою заявити, що жодна нація не може похвалитися такою величезною кількістю запроданців, як українська.
Тож зросійщення велося не лише прийшлими з Великороси, а й своїми манкуртами, яскравий зразок якого подав журнал «Украинская жизнь». Директор Олександрійської семинарії на Херсонщині повідбирав у учнів українські книжки, заборонив їм спілкуватися українською мовою, давши при цьому таку настанову: «Ета литература и все украинофильское движение представляет из себя не более, как результат болезненности его представителей. Поверьте, я сам некогда увлекался и носил серую шапку, но теперь за один ваш отвратительний акцент я, увидите, сделаю випуск в три человека. Прошу вас, господа, бросьте етот язик — ето хамство».
Щоб збагнути природу такого патологічного явища, коли рідна мова стає «хамством», звернімося до листа І. Франка до галицької молоді («Літературно-науковий вістик», 1904, № 5). Великий речник національного відродження пояснював, що автократичний доктринаризм знаходить собі найменше опору не тільки тому, що українське слово було «сковане і закнебльоване», а головно тому, що маса українців була вихована на тих самих ідеях автократичного доктринерства й ігнорувала український партикуляризм, соромилася його, в душі признавала себе gente Ukraini, natione Russi, в душі й явно дорожила й дорожить фантомом «великої, неподільної Росії».
Страх за свою долю, боязнь репресивних акцій з боку адміністрації зводили людей, передусім інтелігентської праці, до покори, дехто зовсім полишав небезпечну ниву українознавчих студій, не кажучи вже про діяльну участь у патріотичних організаціях.
Прикладом того, як каральні акції царизму паралізували волю українських діячів, згубно діяли на їх психіку, є знівечена доля Ореста Левицького (1849–1922), видатного історика, дослідника козацької України та стародавнього побуту, в радянський час другого президента ВУАН.
Змолоду він був беручким членом Київської громади, разом з О. Русовим виступав у перших аматорських постановках опери
М. Лисенка «Різдвяна ніч». Та коли 1885 року, з нагоди очікуваного приїзду до Києва царя Олександра III, довідався, що перебуває під негласним наглядом поліції і на час царського побуту має залишити Київ, то стривожився так, що нервово захворів; це на нього подіяло так гнітюче, так його сполошило, що він відійшов від громадських справ, перестав писати листи українською мовою, навіть до найближчої рідні, попередивши її, аби й до нього писали виключно «по-русски».
Розкриваючи цей «тяжкий під’яремний стан душі Ореста Івановича», М. Грушевський зауважував: «Для мене як історика українського життя, се одна з надзвичайно проречистих ілюстрацій того психологічного процесу, котрий переходило українське громадство під російським режимом протягом кількох століть, того глибокого каліцтва, яке вражає нас не раз навіть у найбільш світлих і благородних людях, і, очевидно, довго ще тяжітиме над нашим життям». Це написано 1922 року, в некролозі О. Левицького.