В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
Рахунок України царизмові за втрати від воєн, на які вона приневолена була постачати упродовж 263 років живу силу (найбільш при самому присмерку самодержавства, в часи першої світової війни), не вичерпується мільйонами полеглих — сюди необхідно додати і мільйони ненароджених, адже за таких втрат порушувався природний цикл відтворення населення.
Сюди ж слід долучити і втрати від виснажливих, по суті каторжних робіт, на які цар немилосердно гнав козаків і селян з України, на зведення фортець (сумнозвісні лінії). Те, що Петербург постав на українських кістках, зовсім не метафора: з однієї тільки Київської губернії в 1710–1715 роках було надіслано на його будівництво 7152 чоловіка.
Після Полтавської трагедії несамовитий кат українського народу Петро І уже не просто гнав козаків на найтяжчі роботи, а поклав вигубити їх, виморити непосильною працею і злигоднями. На північ, на осушування боліт і риття каналів було вислано
12 тисяч козаків, потім 5 тисяч, у засушливі степи за Доном і в Поволжжі — 10 тисяч козаків, пізніше ще 20 тисяч козаків і десять тисяч селян, а згодом — по 10 тисяч козаків і селян для насипання валів і побудови фортець та понад ЗО тисяч козаків — на канальні роботи і спорудження гребель.
Як вважають дослідники, Петро І тільки 1720–1724 роках вислав на такі будівельні роботи 150 тисяч українців, шоста частина яких назавжди лишилася в північних болотах та в безводних степах.
Немало українського люду полягло внаслідок каральних акцій царизму. Так, уже через 10 років після Переяславської ради воєвода П. Шереметьев писав з Києва в Малоросійський приказ, що послав рейтарські і стрілецькі частини в «изменничьи городи и местечка на неприятельские люди».
Та нищення українців, розмиття їхнього етносу, провадилося й, сказати б, делікатнішими методами. Варто пригадати 19-й пункт Коломацьких статей, нав’язаних Іванові Мазепі, яким гетьман і старшина зобов’язувалися «всілякими мірами й способами з’єднувати малоросійський народ з великоросійським народом, і приводили до міцної згоди через шлюби та інші дії, щоб був під одною, їхньої царської величності, державою спільно, як однієї християнської віри, і щоб ніхто не подавав таких голосів, що малоросійський край гетьманського рейменту, а відзивалися всі одноголосно: гетьман і старшина, народ малоросійський їхньої царської пресвітлої величності держави разом з великоросійським народом. І щоб був вільний перехід жителям із малоросійських міст у міста великоросійські».
Це було возведено до рівня державної політики. Правлінню гетьманського уряду, створеного 1734 року, яке очолив князь Шаховський, було дано таємну інстукцію провадити злиття українців з росіянами шляхом мішаних подружів.
Прикметно, що в доносі генерального судці Василя Кочубея на гетьмана Івана Мазепу було зазначено, що той, усупереч ухвалі Коломацької ради, заборонив українцям одружуватися з росіянками і дружити з ними.
У своїх універсалах, розкриваючи причини, що спонукали його відступитися від царя, І. Мазепа називав і те можливе апокаліптичне для України переселення. «Мазепа писал, — читаємо у М. Костомарова, — что Москва, издавна ненавистная малороссийскому народу, постоянно замишляла приводить его к погибели, а в последнее время хотела спустошивши города, села, вигонять малороссиян на селитьбу в Московщину…»
Хоча цього, на щастя, не сталося, та наприкінці XIX століття Україна вже не являла собою монолітного етнографічного масиву — він був розмитий, від нього вже було відірвано сотні тисяч переселенців, а в нього нагніталася маса великоросійського елементу. Етнографічний склад населення (зокрема «малоросси» — «великоросси») за всеросійським переписом 1897 року визначався на підставі того, яку мову було названо рідною. Деякі українці передусім у містах, і здебільшого з чиновників, інтелігенції, в російщених родинах, в яких узвичаєно було спілкуватися по-російському, вказували цю рідну мову.