В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
У містах краю українці становили 27 відсотків людності, росіяни — 25. Найбільше там проживало євреїв — 40 відсотків усього міського населення.
За переписом 1917 року в Києві з 467 тисяч мешканців тільки 77 тисяч, тобто 17 відсотків, були українцями, 21 відсоток їх називали себе «малоросами».
У Житомирі, Бердичеві росіян теж проживало більше, аніж українців.
Сільське населення в основній масі було українське (82 відсотки), росіян там було всього 2,1 відсотка.
Міграційна політика царизму призвела до того, що численість українців на їхній етнічній території постійно зменшувалася.
З кінця XIX століття особливо активізувалося державне переселення українського селянства на Кубань, в Казахстан, у Сибір й на Далекий Схід, де створило там українські масиви — Малиновий Клин, Сірий клин, Зелений клин.
Катерина II насаджувала на загарбані козацькі землі російських вельмож, поміщиків, офіцерів, чиновників. Так, у Катеринославському повіті лише за один 1776 рік було роздано понад 80 тисяч десятин землі — переважно росіянам: фаворитові Потьомкіну, князеві Прозоровському, офіцерам Лосеву, Неплюєву, прокуророві Сабурову, надвірному радникові Шалигіну, купцеві Фадееву. Пізніше, вже в XIX столітті, слідом за російськими урядовцями, підприємцями, купцями в Україну нахлинув робочий люд, який вела стихійна сила шукання кращого життя, заохочувана владою. Сфера управління й освіти в українських губерніях опиняється в руках росіян та зросійщених українців.
Після польського повстання 1863 року зміцнення саме російського землеволодіння на Правобережній Україні було возведено до рангу державної політики. З 10 січня 1865 року, коли полякам було заборонено купувати тут маєтності, в краї наділяли землею відставних чиновників та військових, збанкрутілих дворян.
Внаслідок цього основна маса земель Правобережжя з 12 мільйонами населення опинилася в руках 2,5 тисяч багатих російських поміщиків. Завдання цієї політики полягало у створенні на місцях згуртованого і «благонадежного» культурного класу. І тут українство стало ареною російсько-польських змагань, ареною потопту і зневаги.
6 червня 1904 року було видано новий закон про переселення на окраїни Росії. Обіцяно було всілякі пільги, особливо коли йшлося не просто про освоєння далеких просторів, а про колонізацію — як на Далекому Сході, де переселенці ставали реальною силою в російсько-китайських змаганнях. Після того, як 1858 року Росія забрала з Китаю Уссурійський край, сюди постійно нагніталася людність з європейської частини імперії. Перші переселенці з України діставалися до Уссурійського краю грунтовими путівцями або пароплавами. Так, упродовж 1883–1885 років з Чернігівської губернії перевезено туди морем 4668 переселенців.
Спокушені сподіванками на кращу долю, на щедрі, в достатній кількості землі, селяни знімалися з насиджених місць і рушали в незнайомі краї, навіть без мінімальної підтримки уряду, самовільно. Таких ентузіастів тільки в 1906–1913 роки налічувалося 500 тисяч. І самовільні, й офіційні переселенці зазнавали в дорозі злигоднів, хворіли діти, третя частина яких під час тривалих і виснажливих подорожей помирала.
У 1906–1913 роках з України в Сибір, на Далекий Схід і в Середню Азію виїхало приблизно 1,2 мільйона переселенців. Загалом же до 1914 року в Азії оселилося близько 2 мільйонів українців.
За якихось 20–30 років нові умови життя наклали свій неминучий відбиток у побуті, звичаях і головне — мові.
Національна самобутність руйнувалася не тільки в окремих украпленнях чи цілих селах, заснованих переселенцями, а навіть у такому великому етномасиві, яким стала Кубань, де знайшли осідок колишні запорожці (Чорноморське, а згодом Кубанське військо). Ще Т. Шевченко називав Чорноморію вільною козацькою Україною.
Композитор О. Кошиць, який на початку XX століття збирав пісенні багатства на Кубані, писав про народ, що населяв цей край: «В своїй уяві вони (кубанці-чорноморці) цілком відрізніли Кубань від Росії. Для них вона була цілком чужий світ, а про Україну казали: «Унас, на Україні…». Голоси чим далі ставали більш чулими і виразними. В них говорила загальна душа нашого народу… З очей на мене дивився сум моєї батьківщини, історія оживала і дихала холодним минулим… Доля дала мені найбільше щастя — балакати неначе в якомусь сяйві з самою історією, чути, як б’ється серце всієї нації, сама моя батьківщина шепотіла мені на вухо усі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання…»