В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
Українці працювали також на ниві російської літератури. Це передусім Микола Гоголь, Микола Гнідич, Василь Капніст, Василь Наріжний, Григорій Данилевський, Володимир Короленко, Сергій Степняк-Кравчинський. Українське родове коріння виразно простежується і в Федора Достоєвського.
До Москви, а потім і до Петербурга відправляли, часто «з провожатими», тобто насильно, садівників, виноградарів, винокурів, різних майстрів. Є свідчення за 1670 рік, що таким робом до
Москви з Києво-Печерської лаври прибув «пустинник Софроній» з черенками плодових дерев.
Та предусім імперія всмоктувала в себе інтелектуальні сили України, сини якої були організаторами, професорами і вчителями майже всіх духовних училищ на Московщині.
Цей перелік великих українців, що через історичні обставини народжені під яремністю їхньої Вітчизни, здобули нав’язаний їм долею чужорідний епітет «русский», зайняв би не одну сторінку. А не великих? А зовсім рядових — від пустинника Софронія починаючи? І ліку їм немає…
І справді не в міжетнічному обміні між людьми, як то ведеться в багатонаціональній державі, а в віковій тенденції агресивного поглинення Росією менших націй, розчинення їх у великодержавному морі. І фізично, і духовно. Саме про це й відоме Пушкі-нове про злиття всіх слов’янських ручаїв «в едином русском море».
ПОЛІТИКА НИЩЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ, НАСАДЖЕННЯ МАЛОРОСІЙСТВА
Культивування імперією перекинчества, зрадництва і яничарства. — Малоросійство. — «Хвороба бездержавності», «національне пораженство» — комплекс меншовартості. — Вимушена деформація національного менталітету. — Заохочення цареслав’я, царські милості одописцям. — Каральні акції царизму як паралізуючий чинник волі українських діячів. — Російські впливи на українську психіку. — Історична селекція — на користь нації, а не яничарства. — Ці процеси в оцінках Т. Шевченка, М. Костомарова, І. Франка, В. Самійленка, М. Лисенка, М. Грушевського, Є. Маланюка, А. Донцова, Б. Цимбалістого та ін.
Цілковите ігнорування, заборона державницьких означень «Україна», «українець», «український», насаджування замість них — «Малоросія» і похідних, — а таке ошуканство чинилося упродовж століть — не могло не розмити і так нестійкого, не закріпленого сприятливою державною атмосферою й опікою, почуття глибинного українства чи бодай елементарного причисления себе до України, українського народу. З цього погляду показовий соціальний опит, наслідки якого доповів Л. Падалка на археологічному з’їзді 1902 року в Харкові у рефераті «Что сказал народ Полтавской губернии относительно своего бита?». Окрім іншого, під час опитування підлягало з’ясуванню питання, цікаве не лише для етнографів: як називали полтавських селян — «хохлами», «малоросами» чи «козаками». «Хохли» — розцінювати як глумливе прізвисько, «малороси» — як назву книжну і мало їм відому. Малоросами називали себе тільки ті, що навчалися у школах. Поодинокі респонденти вдаватися до назви «запорозьке покоління».
Найпоширенішим серед селян було прізвисько «хохол», яке часто сприймалося з образою, як лайливе.
Отож, давню козацьку славу було занедбано, школа витворювала з українців «малоросів», які, на глум собі, дедалі частіше ставали «хохлами».
Не випадково Микола Лисенко на початку 1910 року писав у Полтаву до Григорія Маркевича, видавця і культурного діяча, про загальний заник на ниві національного життя, збайдужіння до його потреб, відступництво і перекинчество: «Що вам живеться погано, то це не диво, бо коли ж уряд тепер не тисне, крім чорної сотні і такої іншої рвані-наволочі? Але й поділом же вам, полтавцям, коли ви всі дожилися до того, що у вас громади, гурта, громадського свідомого життя немає, — усі ви, філістери, позамикалися у своїх господах, позалазили на українську фортецю — піч, і байдуже всім вам до всього на світі: аби мені, мовляв, тепло та спокійно було… Ніодпору, ні протесту, ні солідарності між собою… Може, гостро я кажу, але жовч кипить од лукавства землячків, які все покидали, зреклися усього святого і пішли услід за розбишацьким режимом і кривославієм, приспособившись до пирога государственного і обчеського».