Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
— У вівторок, о вісімнадцятій годині тридцять хвилин, — повторив Ян. — Капітан і ти матимете запрошення від норвезького консула. Ви ж прийдете?
Я не зразу відповіла. Травневий туман, що огорнув подвір'я Сонячних Дзиґарів, раптом навіяв мені гострий і гіркий спогад про візит на «Табор». Не вельми приємний то був спогад, правду кажучи. Дарма що час уже приглушив той біль.
— Ні, я не піду на цей прийом, — сказала я. — Капітан хай іде, як хоче. А я не піду.
— Не підеш?
— Досить з мене і відвідин «Табора». У мене нема ні найменшого бажання ще раз побачити тебе в ролі принца у вигнанні, який знаходить нарешті свій обітований край.
Ян немовби осів, наче аж постарів, погляд його зробився якимсь відсутнім.
— Хто скаже, де земля вигнання, Фан?.. І де ті обітовані краї?..
І, наче вирішивши, що більше нічого вже не варто говорити цього вечора, він завів мотор, рушив з двору і зник між будинками і деревами.
Ян поїхав, і я не знайшла в собі сили, щоб повернутися до порожнього залу, а пройшла в свою кімнату. З кутка кімнати, з етажерки, дивився на мене маленький плюшевий ведмедик хлопчика з Нарвіка, — той ведмедик стояв тут давно, з того самого дня, як Ян подарував мені його — три роки тому, перед від'їздом з Франції. Роздратована, я схопила його й запхнула в шухляду комода. Хай не глузує з мене! Якщо йому й належало чимале місце в минулому Яна й моєму, — доки ж можна жити самими спогадами! В цю мить мене мучить мій сьогоднішній день. Яне, твої останні слова примусили мене затремтіти. «Хто скаже, де земля вигнання?.. І де ті обітовані краї?..» Якщо ти сам цього не знаєш, то хто може тобі підказати? Якщо ти зараз не знаєш цього, то коли ж ти нарешті знатимеш?..
У кав'ярні в Суверен-Мулені ти спитав мене, кому легше знайти своє щастя: осілим чи перелітним птахам? Твоє запитання надто вразило мене, і я не знайшла що відповісти, але сьогодні, якби ти не поїхав так швидко, я б сказала тобі:
«Не обманюй себе, Яне, я кущ, а не вітрильне судно, і не крилата пташка, що прагне нових обріїв. Я маю почувати навколо свого коріння рідний грунт. Якщо я й повинна довгі дні терпіти густі морські тумани, то принаймні знаю, що незабаром вітер і сонце розвіють їх, пригріють прибережні пагорби і знову звеселять серця людей, осяють усмішками їхні обличчя. А від твого туману, мій химерний, мій непевний вікінг-мучитель, у мене мороз пробігає по тілу!»
— Дякую тобі, діду, — пробурмотіла я. — Це просто чудо, як ти вмієш усе розуміти з півслова.
Мені не довелося в понеділок увечері довго пояснювати дідусеві, чому я не хочу йти на прийом на борту норвезького корабля. Він написав листівку і вибачився, що ми не зможемо бути. Дивлячись поверх окулярів, що завжди сповзали йому на кінчик носа, він усміхався мені, і в погляді його було стільки смутку, — останнім часом я все частіше помічала той смуток в його очах.
— Розуміти з півслова, дитино моя, — то чи не єдиний привілей старих людей. Чим дужче слабшає слух, тим більше серце повинно заміняти вуха.
А я ж нічого не розповіла йому про нашу смішну гру в схованки в Суверен-Мулені напередодні, ані про сумну поспішність, з якою розлучилися ми з Яном в алеї Сонячних Дзиґарів…
Ось дідусь вийшов з вітальні на балкон, важкувато сперся обома руками на залізне поруччя. Я дивилася на нього ззаду, і мені здавалося, що він невіддільний від саду і навколишніх пагорбків, огорнутих сутінками, вростає в них своєю глибокою й давньою любов'ю моряка, мешканця сільського краю. Я підійшла до нього і мовчки сперлася ліктями на бильця балкона.
— На сучасних кораблях мають бути першокласні радіолокаційні прилади, — раптом сказав він. — Це дає змогу розвивати швидкість до шістнадцяти-сімнадцяти вузлів, незалежно від видимості. За моїх часів, коли Північне море огорталося густим туманом, ми по шість-вісім днів пливли з Булоні чи Дюнкерка до Бергена або Осло. — Голос його трохи захрип. — Та все одно вона завжди буде на краю світу, їхня Норвегія…
По тому він подивився на мене уважним, оцінюючим поглядом:
— Тобі тільки дев'ятнадцять ліг!.. Проте яким далеким здається той час, коли ти, ще мала, так мило ластилася до мене, — закінчив він у пориві відвертості, що зворушила мене.
— Діду, діду, — розпачливим зойком вирвалось у мене. І, щоб зовсім не розчулитися, я перейшла на місцеву говірку: — Цить, замовкни, прошу. Я й так стала тонкослізка, от-от розрюмсаюсь — очі на мокрому місці…
— Я все розумію, дитино, — прошепотів він, повертаючи голову, певно, не хотів, щоб я помітила, як заблищали його очі,— але сьогодні я мушу говорити. Часом важко буває старому згадувати минуле. Дозволь мені поговорити з тобою, може, полегшає на серці.