Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Але з якого права?
— З ніякого, — сам з того дивуючись, погодився простодушний Михайлик.
— Та як же ти насмів? — собакувато витріщився обозний.
— Насмів! — сказав якимось чужим голосом і, ще більше сам собі дивуючись, стенув плечима хлопець.
— Ану геть! — з басá гукнув йому обозний. — Геть звідси!
— Чого ж то «геть»? — спитав Мелхиседек.
— Голодранців сюди ніхто не кликав.
— А він прийшов некликаний і дещо нам нараяв, спасибі йому… — І глас Мелхиседека задзвенів такою міддю, що пан обозний аж навіть підвівся і слухав стоячи, бо вчув нараз, що перед ним зненацька виник не тільки духовний пастир міста, а й душа, сумління та розум оборони, сердитий воєначальник, який може втяти й голову. — А тепер слухай-но, пане обозний, — провадив далі Мелхиседек. — Якщо люди та коні не будуть ситі…
— Задля цього доведеться збільшити óплаті й податки.
— Благословіть, владико, дерти з бідного лико? Ні, того не буде! Так от: якщо не стане в Мирославі хліба…
— Я подбаю, — так смиренно сказав обозний, мовби в нього з переляку знову луснув очкур.
— Якщо не будуть усі прийшлі й тутешні люди при певному ділі…
— Як же то можна — без певного діла в час війни!
— Якщо в обозі зненацька не стане пороху, — провадив далі архієрей, — я звелю тебе повісити на Замковім майдані ребром на гак! — і превелебний владика так теє сказав, що Пампушці аж приском по спині сипонуло, бо ж він любісінько знав: Мелхиседек жартувати не любить. — Ребром за гак! — повторив архієрей. — Звелю повісити.
— Такого пана?! — знову не стримавшись, озвався Михайлик, а мати вщипнула хлопчину за руку. Але той без тіні посмішки спитав: — Такого важенного пана повісити?
Всі зареготали.
Зареготав і сам архієрей.
Не сміявся тільки Михайлик, бо ж він не сміявся ще ніколи в житті.
— А чого це ти важний такий? — зауваживши це й насупивши свої русяві, схожі на вуса, кудлаті брови, удавано сердито запитав єпископ.
— Зроду він у мене такий, — відповіла за хлопця матінка.
— Я сам, мамо, я сам, — пересмикнув плечима парубок.
— А як же все-таки ти, голубе, сюди потрапив? — ледве стримуючи посмішку, спитав єпископ, бо раптом скортіло йому взнати щось про цього милого здорованя.
— Та ви ж самі, владико, запросили мене сюди! — щиро дивуючись з недоречності запитання, відповів хлопець та й помацав свій розпухлий від падіння в польоті і вже досить червоний ніс, бо йому знову здалося, буцім він уп’ять летить кудись, але не вниз, у той рівчак, а вгору, тільки вгору, ширяючи на дужих крилах, які росли й росли йому за спиною, не на гусячих чи лебединих, а, як ми сказали б тепер, на крилах духу, — хоч, правда, Михайлик досить виразно відчував, мовби хутко ввесь обростає пір’ям, такі мурашки бігали по всьому тілу, — і він, як і всі вперше без тями закохані молодики, вже не боявся нічого в світі. — Це ж ви самі сюди мене покликали, владико, — повторив Михайлик, спокійним кроком підступаючи до архієрейського столу.
— Я? Тебе? Покликав? — здивувався архієрей.
— Запросили, владико.
— Коли ж?
— Ви самі ж наказали привести мене до велебності вашої.
— Не пам’ятаю.
— Ви звеліли зловити й привести мене сюди, панотче. Але… я сам себе зловив. І осьдечки! Прийшов.
— Чого?
— Так то ж був я! — простодушно признався Михайлик.
— Що саме «ти»? Де був? — удаючи, мовби не втне нічого, спитав архієрей.
— Це ж він, цей голодранець, схопив у Подоляночки золотий келех! — вихопився Пампушка.
— Еге ж, це я, — радо потвердив Михайлик.
— Так, це ми схопили, — кивнула й матінка.
Мелхиседек і на цей раз не зумів стримати мимовільну посмішку.
Та й усі там посміхнулись приязно.
Чому приязно?
Хтозна…
Може, цей простосердий хлопець, нікому й не знайомий тут, нагло привабив чимось батьківські серця суворих і щирих людей.
Може, то матінка його, трішки чудна і кумедна, зворушливо-лагідна в своїм материнськім збентеженні й клопоті, може, то вона, прикипівши до хлопця, зворушила там кожного…
Не знаю…
Але всі посміхались.
Аж пан Пампушка раптом спитав у владики:
— Накажете взяти?
— Кого взяти?
— Оцього молодого зухвальця.
— Куди взяти?
— До цюпи.
— Навіщо ж мене брати? — спитав Михайлик. — Хочете мене проковтнути, пане Купо, навіть не спитавши, як звуть?
— Звуть його Михайликом, — буркнув Пампушка-Стародупський. І додав: — Я завше знаю, кого як звуть. Я завше знаю, що роблю, кого беру, кого ковтаю: не жди дяки від приблудної псяки. А цей Михайлик…