Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:

Події в романі відбуваються після смерті Богдана Хмельницького. Автор розповідає про пригоди Козака Мамая — мандрівного запорожця, вояки і гультяя, жартуна і філософа, безстрашного лукавця і навіть… чаклуна, який може покликати на допомогу магічні сили, рятуючись від небезпек. Якось Ільченко сказав: «Коли в скрутну хвилину люди не плачуть, а сміються, вони — проти будь-якого ворога дужчі». Про це його роман-епопея, який за всіма параметрами підпадає під визначення «шедевр» і який критики ставлять в один ряд з творами Сервантеса «Дон Кіхот» і Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель».
1 ... 62 63 64 65 66 67 68 69 70 ... 280
Перейти на страницу:

— Але з якого права?

— З ніякого, — сам з того дивуючись, погодився простодушний Михайлик.

— Та як же ти насмів? — собакувато витріщився обозний.

— Насмів! — сказав якимось чужим голосом і, ще більше сам собі дивуючись, стенув плечима хлопець.

— Ану геть! — з басá гукнув йому обозний. — Геть звідси!

— Чого ж то «геть»? — спитав Мелхиседек.

— Голодранців сюди ніхто не кликав.

— А він прийшов некликаний і дещо нам нараяв, спасибі йому… — І глас Мелхиседека задзвенів такою міддю, що пан обозний аж навіть підвівся і слухав стоячи, бо вчув нараз, що перед ним зненацька виник не тільки духовний пастир міста, а й душа, сумління та розум оборони, сердитий воєначальник, який може втяти й голову. — А тепер слухай-но, пане обозний, — провадив далі Мелхиседек. — Якщо люди та коні не будуть ситі…

— Задля цього доведеться збільшити óплаті й податки.

— Благословіть, владико, дерти з бідного лико? Ні, того не буде! Так от: якщо не стане в Мирославі хліба…

— Я подбаю, — так смиренно сказав обозний, мовби в нього з переляку знову луснув очкур.

— Якщо не будуть усі прийшлі й тутешні люди при певному ділі…

— Як же то можна — без певного діла в час війни!

— Якщо в обозі зненацька не стане пороху, — провадив далі архієрей, — я звелю тебе повісити на Замковім майдані ребром на гак! — і превелебний владика так теє сказав, що Пампушці аж приском по спині сипонуло, бо ж він любісінько знав: Мелхиседек жартувати не любить. — Ребром за гак! — повторив архієрей. — Звелю повісити.

— Такого пана?! — знову не стримавшись, озвався Михайлик, а мати вщипнула хлопчину за руку. Але той без тіні посмішки спитав: — Такого важенного пана повісити?

Всі зареготали.

Зареготав і сам архієрей.

Не сміявся тільки Михайлик, бо ж він не сміявся ще ніколи в житті.

— А чого це ти важний такий? — зауваживши це й насупивши свої русяві, схожі на вуса, кудлаті брови, удавано сердито запитав єпископ.

— Зроду він у мене такий, — відповіла за хлопця матінка.

— Я сам, мамо, я сам, — пересмикнув плечима парубок.

— А як же все-таки ти, голубе, сюди потрапив? — ледве стримуючи посмішку, спитав єпископ, бо раптом скортіло йому взнати щось про цього милого здорованя.

— Та ви ж самі, владико, запросили мене сюди! — щиро дивуючись з недоречності запитання, відповів хлопець та й помацав свій розпухлий від падіння в польоті і вже досить червоний ніс, бо йому знову здалося, буцім він уп’ять летить кудись, але не вниз, у той рівчак, а вгору, тільки вгору, ширяючи на дужих крилах, які росли й росли йому за спиною, не на гусячих чи лебединих, а, як ми сказали б тепер, на крилах духу, — хоч, правда, Михайлик досить виразно відчував, мовби хутко ввесь обростає пір’ям, такі мурашки бігали по всьому тілу, — і він, як і всі вперше без тями закохані молодики, вже не боявся нічого в світі. — Це ж ви самі сюди мене покликали, владико, — повторив Михайлик, спокійним кроком підступаючи до архієрейського столу.

— Я? Тебе? Покликав? — здивувався архієрей.

— Запросили, владико.

— Коли ж?

— Ви самі ж наказали привести мене до велебності вашої.

— Не пам’ятаю.

— Ви звеліли зловити й привести мене сюди, панотче. Але… я сам себе зловив. І осьдечки! Прийшов.

— Чого?

— Так то ж був я! — простодушно признався Михайлик.

— Що саме «ти»? Де був? — удаючи, мовби не втне нічого, спитав архієрей.

— Це ж він, цей голодранець, схопив у Подоляночки золотий келех! — вихопився Пампушка.

— Еге ж, це я, — радо потвердив Михайлик.

— Так, це ми схопили, — кивнула й матінка.

Мелхиседек і на цей раз не зумів стримати мимовільну посмішку.

Та й усі там посміхнулись приязно.

Чому приязно?

Хтозна…

Може, цей простосердий хлопець, нікому й не знайомий тут, нагло привабив чимось батьківські серця суворих і щирих людей.

Може, то матінка його, трішки чудна і кумедна, зворушливо-лагідна в своїм материнськім збентеженні й клопоті, може, то вона, прикипівши до хлопця, зворушила там кожного…

Не знаю…

Але всі посміхались.

19

Аж пан Пампушка раптом спитав у владики:

— Накажете взяти?

— Кого взяти?

— Оцього молодого зухвальця.

— Куди взяти?

— До цюпи.

— Навіщо ж мене брати? — спитав Михайлик. — Хочете мене проковтнути, пане Купо, навіть не спитавши, як звуть?

— Звуть його Михайликом, — буркнув Пампушка-Стародупський. І додав: — Я завше знаю, кого як звуть. Я завше знаю, що роблю, кого беру, кого ковтаю: не жди дяки від приблудної псяки. А цей Михайлик…

1 ... 62 63 64 65 66 67 68 69 70 ... 280
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)