Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Такого пана?! — знову не стримавшись, озвався Михайлик, а мати вщипнула хлопчину за руку. Але той без тіні посмішки спитав: — Такого важенного пана повісити?

Всі зареготали.

Зареготав і сам архієрей.

Не сміявся тільки Михайлик, бо ж він не сміявся ще ніколи в житті.

— А чого це ти важний такий? — зауваживши це й насупивши свої русяві, схожі на вуса, кудлаті брови, удавано сердито запитав єпископ.

— Зроду він у мене такий, — відповіла за хлопця матінка.

— Я сам, мамо, я сам, — пересмикнув плечима парубок.

— А як же все-таки ти, голубе, сюди потрапив? — ледве стримуючи посмішку, спитав єпископ, бо раптом скортіло йому взнати щось про цього милого здорованя.

— Та ви ж самі, владико, запросили мене сюди! — щиро дивуючись з недоречності запитання, відповів хлопець та й помацав свій розпухлий від падіння в польоті і вже досить червоний ніс, бо йому знову здалося, буцім він уп’ять летить кудись, але не вниз, у той рівчак, а вгору, тільки вгору, ширяючи на дужих крилах, які росли й росли йому за спиною, не на гусячих чи лебединих, а, як ми сказали б тепер, на крилах духу, — хоч, правда, Михайлик досить виразно відчував, мовби хутко ввесь обростає пір’ям, такі мурашки бігали по всьому тілу, — і він, як і всі вперше без тями закохані молодики, вже не боявся нічого в світі. — Це ж ви самі сюди мене покликали, владико, — повторив Михайлик, спокійним кроком підступаючи до архієрейського столу.

— Я? Тебе? Покликав? — здивувався архієрей.

— Запросили, владико.

— Коли ж?

— Ви самі ж наказали привести мене до велебності вашої.

— Не пам’ятаю.

— Ви звеліли зловити й привести мене сюди, панотче. Але… я сам себе зловив. І осьдечки! Прийшов.

— Чого?

— Так то ж був я! — простодушно признався Михайлик.

— Що саме «ти»? Де був? — удаючи, мовби не втне нічого, спитав архієрей.

— Це ж він, цей голодранець, схопив у Подоляночки золотий келех! — вихопився Пампушка.

— Еге ж, це я, — радо потвердив Михайлик.

— Так, це ми схопили, — кивнула й матінка.

Мелхиседек і на цей раз не зумів стримати мимовільну посмішку.

Та й усі там посміхнулись приязно.

Чому приязно?

Хтозна…

Може, цей простосердий хлопець, нікому й не знайомий тут, нагло привабив чимось батьківські серця суворих і щирих людей.

Може, то матінка його, трішки чудна і кумедна, зворушливо-лагідна в своїм материнськім збентеженні й клопоті, може, то вона, прикипівши до хлопця, зворушила там кожного…

Не знаю…

Але всі посміхались.