Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Хто ти є такий? — спитав у парубка єпископ.
— Поки ще ніхто, — сумовито відмовив хлопець.
— Де ти живеш?
— Поки ще ніде.
— Чого ж ти бешкетуєш?
Михайлик, торопіючи перед його преосвященством і знаючи свою вину, промовчав.
— Навіщо ти схопив той келех?
— Бо золотий! — швиденько виснував Пампушка.
Михайлик ще дужче зніяковів, отетерів, спалахнув, розлютився.
Але юнацьке збентеження знову взяло в нім верх, і молодець, очима втупившися в архієрея, так по-дитячому зашарівся, і прихована посмішка з нутра осяяла вкрите золотим пушком обличчя, так торкнула губи, сяйнувши перлами зубів, так засвітила очі, аж серце тьохнуло в старого архієрея, бо ж не мав своїх дітей ніколи, аж усі в покоях посміхнулись парубчині, бо не посміхнутись не могли.
А владика сказав йому:
— Возверзи печаль свою на Господа… — і знову запитав: — Але навіщо ж ти схопив той келех? Ну? Скажи!
— Я й сам не знаю, як це сталось, — просто відповів хлопчина.
— Ти бач, зазіхнув на честь Ярини Подолянки! — тоненько просурмив пан Хівря, кивнувши на небогу архієрея, яка, знову внісши тацю з тернівкою столітньою, стояла тут же, спокійна, величава, але, здавалося, вже ні гич не збентежена після того переполоху.
— Я? Зазіхнув на честь? — преповажно перепитав Михайлик. — Я?.. Та це ж чудово!
І аж просіяв.
— Я це поправлю, — мовив молодик.
— Тобто як? — спантеличено спитав єпископ.
— Полагоджу.
— Не розумію.
— Я оженюся з нею, — намагаючись не дивитись на Ярину, простодушно проголосив Михайлик.
— Ого?! — прохопилась панна Подолянка.
— Бовть, як жаба в болото! — пискнув Хівря.
— Ми оженимось, — поважно потвердила й святоха Явдоха.
— Отак притьмом? — спитав єпископ, тетеріючи з подиву перед нахабним хлопцем.
А всі зареготали.
— Тири-тири, дівонько, я твій жених? — хихотнув Хівря.
— Хоч би в мене спитав, короленку, — глузливо кинула обшарпаному Михайликові пишна панянка Ярина.
— Я ще не встиг, — пояснив хлопець.
— Ми спитаємо, серденько, — заспокоїла й неня. — Як слід по закону!
— Спасибі, ненько, — і панна Ярина ґречно посміхнулась до матері, бо ж була в монастирях хорошенько вихована, і тут же люто визвірилась на Михайлика, аж усім страшно стало, так лихо блиснули її прекрасні очі: — Щастя твоє, що ти з мамою, хлопчику! — і лагідним голоском, кепкуючи, додала: — Дай мамі ручку!
І пішла до дверей ота хутка Яринка, строга, як ялинка, струнка, як хвоїнка, гостра, як тернинка.
А від порога обернулась:
— І щоб на очі мені більше не потрапляв!
— Добре! — скраснівши, мов жарина, покірливо й лагідно, але голосно, з чоловічою впертістю гукнув Михайлик. — Я не сам прийду! — гукнув він їй услід. — Я не сам! Я зашлю старостів!
— Балака, мов колядує, — здивувався владика.
— Здурів! — штурхонула сина Явдоха.
А панна Ярина, люта-прелюта, мимохіть затримавшись біля порога, аж поперхнулась тим сердитим і зневажливим словом, котрим хотіла була дати одкоша молоденькому нахабі, так поперхнулась лихим словом, аж мусила проковтнути його і, не пустивши пари з уст, мов галушкою вдавилась тендітна панночка, мерщій ступила на поріг, тікаючи від незлобивого, але таки досить дошкульного реготу, який так одностайно грянув за її спиною, бо ж на ту мить Михайлик знову вперто повторив:
— Я таки зашлю їх… старостів!
«Жовтодзюб! — люто подумала панна про молодика, хоч їй уже й самій було смішно. — Губи як капиці! Від вуха до вуха. Мамин синок!»
І рвонула двері.
Але геть вийти не змогла.
На порозі стояв Ігнатій Романюк, сивоголовий чоловік непевного віку, молодявий, ставний, з бурштиновими чотками в тонких нервових пальцях, колишній її духівник і вихователь, католицький священик, спочатку ужгородський, а потім пермський канонік, котрий торік Ярині допоміг утекти з Голландії на батьківщину, а тепер, знявши попівський сан і пішки пройшовши мало не всю Європу, з пильним ділом поспішав до Москви.
— Кармело, доню! — прошепотів Ігнатій.
— Падре, ви?! — радісно скрикнула панна і гаряче припала старому до руки.
— Не треба, доню, — і він вихопив руку, на яку впало кілька дівочих сліз. — Я вже не піп, Ярино.
— Це шана батькові, а не попові, — скрасніла панна і, виступаючи з покою, попросила: — Завітайте, святий отче, до мене! Потрібна ваша рада…
— Сьогодні ж, доню.
І він переступив поріг.
Зодягнений у чорну сукняну чоху, — ніхто в нас так чорно тоді не одягався, — стрункий, легкий, моторний, як юнак, і з мудрими очима літньої людини, якій немало довелось зазнати лиха, — рум’яний і аж почорнілий від сонця всіх країв Європи, він рухався стримано й зовні спокійно, як і всякий природний горянин-гуцул, хоч і покинув свої полонини за багато років перед тим.