Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Сівши на дзиґлику, Романюк запитав:
— Ви мене кликали, отче?
— Просив завітати, — приязно посміхнувся Мелхиседек.
— Я прийшов попрощатись, доміне.
— Так раптом?
— Оцей добродій, — кивнув Романюк на Пампушку, — сказав сьогодні, що гетьман Однокрил за мою голову пообіцяв…
— Одійти від нашого міста! — підказав Пампушка-Купа-Стародупський.
— Та й що?! — аж потемнівши лицем, тихо спитав єпископ, ледве стримуючи вибух люті.
— Я не хочу, жеби за голову одного гуцула пролилась кров наддніпрянців, — посміхнувся Ігнатій Романюк.
— Однак — вона ллється, — похмуро сказав старий гончар Саливон Глек.
— І не за голову гуцула! — сердито докинув єпископ.
Але гість наполягав:
— Я благаю, ґаздо.
— Ви, доміне, — розсердився Мелхиседек, — у козаків благаєте про те, чого не вчинили б ваші горяни — бойки, лемки чи гуцули!
А Романюк, розуміючи його обурення, замовк, хоч уже й не хотілось лишатися в цім городі після такої гетьманської вимоги.
— Чого йому кортить? — спитав Саливон Глек. — Аж так кортить із вами зазнайомитись?
І Гнат Романюк, зненацька спалахнувши, аж під сивим волоссям стало видно, як червоніє шкіра, заговорив чітко та хутко, інколи незвично й химерно наголошуючи окремі слова, — чи то від закарпатської говірки, а чи від впливу десятка мов, які він добре знав, цей колишній канонік, котрий ціле життя тинявся по Європі.
— Чого кортить? А того, що ми вже з ним знайомі, з вашим гетьманом.
— Коли ж то?
— Давненько вже. Та й ось тепер, — загадково мовив Романюк.
Мелхиседек чекав, не розпитуючи.
— Я ось тепер, вандрувавши, потрапив у лабети до однокрилівців, і один із двораків гетьманських мене впізнав… — І Романюк трохи помовчав, перебираючи бурштинові чотки. — І вони вже везли мене до гетьмана, щоб, йому показавши, передати святій інквізиції.
— За що ж? — не стримавшись, спитав Михайлик.
— Є за що, — відповів гуцул.
І замовк.
Замислився.
Сидів, прозорі чотки перебираючи, сивий, похилий, зосереджений.
— Ваш самозваний гетьман, певно, побоявся, щоб я не виказав народові, як… кілька років тому, коли він був ще генеральним писарем… я його бачив на горбі Ватикан, у передпокої святої конгрегації для поширення віри.
— Он як?! — вихопилось у Мелхиседека.
— Ви певні, святий отче, — пильно примружившись на горянина, спитав Пампушка, — ви певні… що бачили саме його?
— Ось моя рука, рубайте! — І гуцул заходився називати прикмети: — Лебедина бородавка. І мерехтливі очі. Його ж панська хода: бочком, бочком, а величава!
— А крило?
— Крила не бачив.
— Як то?
— Сховав, либонь, під одягом і прив’язав до тіла, як те він робив завше, приймаючи іноземних послів чи гостей.
— Навіщо ж?
— Розумна обережність: у самого ж папи найсвятішого, приміром, у намісника Господа Бога на грішній землі, крила такого немає ж! Щоб не позаздрив, не прогнівався на недостойного раба. От він і став перед святим вітцем: непомітний, однорукий і покірний…
— Що ж він там робив, у Ватикані? — спантеличено спитав Саливон Глек.
— Усе, що міг. Усе, що вмів. Цілував пантофлю Папі Римському, як і всі, хто пнеться в Ватикан…
— Гордій Пихатий — потаємний католик? — жахнувся гончар Саливон.
— …Чи, може, з папою змовлявся, — провадив далі Романюк, — про свою спілку з ляхами й татарами, про похід на Московщину, про нове кровопролиття, про все те, що він уже коїть на Вкраїні.
— Та-а-ак… — роздумливо зітхнув Мелхиседек. — А що ж тепер?
— Упізнав мене тут його пахолок, що був у Римі разом з Однокрилом. Опріч іншого, їм, я гадаю, вже кортить дізнатись: чого я поспішаю до Москви?
— От-от, — заворушився пан Купа-Стародупський. — Чого-таки? Чого до Москви?
— Коли б я не боявся стати нечемним господарем, — посміхнувшися, зняв річ і владика, — то я також спитав би: а чому? До кого?
— До царя. Щоб нагадать його величності: ввесь слов’янський світ, мовляв, з надією вповає лише на вас. Визволення слов’ян… воно прийде зі Сходу.
І гуцул, перебираючи ворушкими пальцями золотаво-прозорі зерна чоток, розповідав громаді Мирослава, як він учився в католицьких школах, як потроху доходив розуму, як нарешті збагнув, що головне для слуг Ватикану — не віра, а гроші, лакомства, розпуста, що святі вітці, не дожидаючи посмертного блаженства, розбещено раюють на землі, всенький світ задля того грабуючи, Богом покликані «панувати над усіма народами й церквами», продаючи злочинцям і пройдисвітам церковні та монастирські посади, королівські трони, землі й багатства цілого світу, сльози й кров усіх народів…