Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Мати її, рідна сестра єпископа Мелхиседека, бувши замужем за полковником Прилюком, рано овдовіла, бо полковника замучили пани в Варшаві, а наступного року ті ж таки ляхи підступно вбили й матір Подолянки, а дівчинку тоді ж таки завезли нишком аж до Рима і там сховали в кляшторі домініканців.
Довелось Ярині, зразу перехрещеній на Кармелу, чимало попожити і в католицьких монастирях у Болоньї, і в Пармі, і в Парижі, і в Відні, і в Амстердамі, і причетні до її долі були за ті роки — не тільки польські сенатори, а й папські нунції, а й палатини угорські, і венеційські та габсбурзькі посли, бо виховання панни Подолянки було важливим ділом римської церкви, котра частенько викрадала дітей української шляхти, щоб виплекати з них перевертнів, ворогів свого народу й православної віри.
Вихованці Ватикану, повернувшись на Вкраїну, виконували всякі доручення своїх господарів, припоруки часом гидкі й криваві, бо ж частенько саме з перевертнів виростали найлютіші вороги українського народу.
Тверді надії покладали святі вітці й на Подолянку, бо ж дівчина умом і вродою була прегарна, але все сталося зовсім не так, як вони сподівались, і тепер монахи десь там лютилися і, як те видно було, не забували про панну, не можучи простити ні втечі, ні зради престолу Святого Петра, то й стежили за нею всюди і вже намагалися знов її викрасти а чи навіть убити, та й гетьман Однокрил був пробував схопити Подолянку заміж, і вже тричі відбивали її в жовтожупанників, і все це стало причиною до переїзду сюди, під захист дядечка Мелхиседека.
Ось які поважні та прикрі причини змусили Ярину скрикнути, хоч і була вона не з полохливих.
Та треба сказати, що, вздрівши по той бік вікна запорожця, який покликав її тим огидним католицьким іменем, панна збентежилась іще більше, бо лице Філіппа здалось їй знайомим, хоч і не могла вона згадати, де його бачила.
Все це скоїлось так швидко, що й не стямились люди, як за хвилину в архієрейських покоях знявся гучний переполох.
— Ловіть його! — тонісінько сурмив пан Хівря.
— Ви бачили? Ви бачили?
— Що він зробив?
— Але хто ж він?
— Однокрилівці підіслали вивідача й підслухача, — діловито пояснив Купа, бо ж він, як і пані Роксолана, добре бачив, хто був той зухвалець і що він зробив. — Однокрилів шпигун хотів украсти Подолянку! — крикнув пан обозний, і все довкола закипіло.
— Хапайте шпигуна! — крізь вікно гукнула на Соборний майдан пані Купиха.
І хвилі пішли по майдану.
— Знайти хлопця, — звелів Мелхиседек, хоч і не дуже вірив у лихі заміри простодушного парубка, котрий хотів був із ненькою йти до царя, а владиці ж тільки-но шепнув старий гончар, що це був той самий хлопець. — Знайдіть його! — повторив єпископ.
— За мить, владико, — сказав куценький ченчик, котрий стовбичив у архієрея за спиною, і тепер поволі-волі зачовгав своїми прездоровими чоботищами до вихідних дверей.
— Отче Зосиме, хутчіш! — принаглив його Купа.
— Та куди вже можна хутчіш, пане обозний, — одвітував статечно ченчик, ледве переставляючи ноги, але, щось важливе раптом збагнувши, зненацька зрозумів, що зухвальця того конче треба зловити, і, як той застояний віслюк, разом рвонувся вперед і кинувся в погоню.
А Михайлик тим часом, тримаючи за руку свою моторну матінку, опинився вже в якихось далеких провулках.
Люди, збуджені, випереджали їх, кудись бігли, гукали і справді вже хапали там когось, але нікому й на думку не спало, що зняв усю колотнечу лагідний оцей хлопчина і що саме його й треба тягти кудись до владичого дому на розправу.
— Швидше, швидше! — благала Явдоха, що, як і всі матері, була смілива та одверта, коли зачіпало щось її саму, і забувала все те, коли якась халепа дошкуляла її одинакові, хоч і було вже йому замалим не двадцять. — Ой хутчіше, синку!
— А я ж нікуди, здається, й не поспішаю, — відповідав щоразу Михайлик і… йшов усе повільніше.
— Схотів на шибеницю! — покваплювала матінка.
— Хіба ж я в чім винен? — простодушно питав Михайлик.
— А ти не чув, як її стережуть, оту Ярину Подолянку! Її вже, кажуть, тричі викрадали.
— І я вкрав би! — І вперта складка залягла під губою.
— Її вже, кажуть, і вбити намагалися.
— Ну, от бачите!
— Що?
— А те, що треба мені бути при ній.
— Але ж ти чув, що там горлав той триклятий Пампушка: шпигун і шпигун!
— От вони й справді подумають, що я шпигун… коли втечу-таки.
І йти далі Михайликові було важче та важче, аж сам навіть збагнути не міг, яка непереборна сила не пускає його тікати далі.