Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Отямилась вона аж тільки в пишних покоях вітця Мелхиседека, куди Михайлик утелющився, як чорт у вершу, сам од себе такої сміливості й не сподівавшись.

Удвох вони, — сусіль — до хати! — ввійшли сливе ніким не вбачені, та й стали собі в кутку — вельми пошарпані тим боєм, що спостиг їх серед степу, в мальовничому лахмітті, засмажені козацьким сонцем, заморені тяжким безпритульним життям.

А рада ще тривала, і Михайлик уважно слухав, хоч Ярина Подолянка була ще тут, і хлопець, нею ще не помічений, не зводив з панни пекучого погляду, і вперта складка, що з’явилась нині біля нижньої губи, ставала все помітніша й різкіша.

Рада ще тривала, але мова йшла вже про якісь інші справи, теж породжені шалом війни.

— В душі народу — темна ніч! — волав до громади Пампушка. — А там, на базарі, сам бачив, вистави вшкварюють якісь приблуди, мандрівні лицедії, приведені аж із Києва. А привів їх сюди Тиміш Юренко, прозваний у народі Прудивусом, синок вельмишановного цехмайстра гончарів…

Саливон Глек-Юренко почервонів, бо ж сина-лицедія мав за ганьбу, за встид і не терпів, коли при ньому називали Тимошеве ім’я.

А пан Пампушка, бачивши, як Саливона Глека кинуло в жар, з приємністю провадив далі:

— Я був спробував, панове товариство, теє неподобство на базарі припинити, бо жарти в час війни…

— Та й що ж?

— Мене сірома ледве не побила…

— Шкодá, що не побила! — кепкуючи, сказав хтось од вікна.

— Про що ж ти просиш раду? — спитав Мелхиседек.

— Владою вам даною, пресвятий отче, — смиренно мовив пан Пампушка, — потрібно ту комедію заборонити. А мандрівних тих лицедіїв — геть!

— А то чому ж? — спинившись біля дядечка, здивовано і тихо, але так, що всі почули, запитала панна Подолянка.

— Чому ж? — спитав єпископ.

— Війна! — розвів руками пан обозний. — А ще ж прадавні греки говорили: покіль ревуть гармати, лицедіям хліба не мати.

— Ти хіба тямиш по-грецькому? — здивувався єпископ.

— Є ж на світі перекладачі!

— А чому ж то сидіти без хліба лицедіям? — запитав єпископ.

— В час війни кому ж вони потрібні? Та й хліба ж у нас… той… Нікому ж пекти! Негусто й борошна.

— А пшона?

— Ще менше. Нема кому проса рушити.

— Сала?

— Майже ніц.

— А м’ яса?

— Нема зовсім. Війна ж!

— Чим же ти годуєш козаків?

— Якщо кільце облоги замкнеться-таки, встане над містом привид голодної смерті, владико.

— Пороху ж маємо досить?

— Ні сірки, ні селітри!

— Шаблі? Рушниці? Списи?

— Нема кому кувати, ваше преосвященство. Міді й заліза теж нема.

— Мідь завтра буде, — зітхнув Мелхиседек.

— Звідки ж?

— Завтра скинемо дзвони, — немовби зважившись на щось трудне, ледве промовив Мелхиседек.

— Які це дзвони? — аж відсахнувшись од владики, спитав Саливон Глек, цехмайстер гончарів, що його мали в місті за найкращого дзвонаря.

— З церков… Які ж!