Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— І ніде вам не знайшлось роботи? — відмахнувшись від обозного, спитав єпископ.

— І не знайдеться! — в своїм стрімкім любовнім льоті забуваючи про стриманість, обов’язкову задля молодика перед старшими, гостро сказав Михайлик. — Робота є лише для ваших, для тутешніх, для цеховиків. У вас, у Мирославі, навіть челядником не можна стати прийшлому ремісникові.

— Такий уже порядок, — проголосив цехмайстер ковалів Ткаченко.

— Порядок?! — спалахнула матінка. — Ні ладу, ні поладу! Безладдя й безуряддя! А зброї ж тут у вас — не гурт!

— Прийшлі шевчики з шевчуками без діла тиняються, а й чобіт у вас — обмаль, — додав Михайлик. — Та й коні нековані!

— Та й хліба на базарі малувато, — сердито докинула й матінка.

— А в місті, — хутко підхопив Михайлик, — повнісінько безхатніх пекарів і мірошників, бондарів і стельмахів…

— Різників і броварів, — продовжувала Явдоха, — сідлярів і кушнірів, чинбарів і теслярів, вуглярів і колесників…

— Бо ж їх у вас — за людей не мають, — сердито підхопив Михайлик. І сказав: — Я гадаю, панове громадо, що ви повинні заразісінько…

І тільки тут молодий коваль зауважив, що матінка вже смикає його за латаний-перелатаний рукав.

І хлопчина замовк, кинув оком на своє лахміття, таке пошарпане, що не вчепиться й рак, і зніяковів.

— Та звісна річ, повинні! — підхопив останні Михайликові слова отець Мелхиседек. — Ви мусите, панове цехмайстри, зразу ж ознайомити, же на час війни бодай, до цехів приймаєте всіх.

— Приблуд? — жахнувшись, бундючно спитав коваль Ткаченко.

— Усіх, хто здатен і зугарен працювати.

— А предківські звичаї? — знову озвався цехмайстер ковалів. — У нас така вже установа здавна.

— Та й хто ж дозволить ламати звичай? — спитав цехмайстер бортників. — Хто дасть нам таке право?

— Бог, — сказав єпископ.

— Війна дала нам право, — додав цехмайстер гончарів Саливон Глек. — Отже, діди, підіймайте зади! Та й до роботи!

— До роботи ще рано, — буркнув цехмайстер жіноцьких кравців. — А до розваги візьмемо: те діло треба розжувати.

— Ніколи жувати! — знову забувши, де він є, прохопився Михайлик, на мить одірвавши погляд від панни Ярини, і знову матінка смикнула сина за рукав, а потім, швиденько пригнувши голову його до себе, стала пригладжувати давно не стрижений у дальній дорозі чуб.

Михайлик сердито випростався.

І повторив.

— Жувати ніколи. Війна не жде!

— А чого це ти правуєш тут? — трішки отямившись від подиву перед поведенцією свого недавнього ковалика, визвірився пан Купа-Стародупський.

— Ого?! — щиро здивувався Михайлик. — Це я правую? Та я ж — несміливий. Ось і неня моя знає об тім… Я ж несміливий! Змалечку… Так же, мамо?

— А так…

— Ну, ну, несміливий! — посміхнувся єпископ, бо хлопець йому все більше та більше подобався.

— Стривай, стривай! — схаменувся нарешті обозний. — А як ти сюди потрапив?

— Влетів! Чи то пак увійшов, пане Купо.