Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Кохайлику! — знову, проходячи повз нього, протуркотіла Роксолана.
Але він її вже не почув.
— Куди це ти витріщився? — грубо спитала пані Купа.
Та він не відповів, і Роксолана, обернувшись до порога, зразу зрозуміла, до кого зором прикипів цей велетень.
Бо ж дивились на Ярину Подолянку всі там.
А Пилип-з-Конопель раптом рвонувся і, голосно покликавши, спитав:
— Панно Кармело!.. Це ви?..
В ту ж мить пізнав її й Михайлик, чудову дівчину з голландського портрета.
В ту ж мить і він покликав панну.
Тільки тихо.
Ледве чутно.
І все-таки вона почула ті два голоси, що несподівано покликали її — і там, і там.
Але, поглянувши туди й сюди, нікого, звісна річ, впізнати не могла.
І це здавило страхом панні серце.
Хто міг її тут кликати зненависним ім’ям «Кармела»?
Хто міг?
І хто смів?
— Я мушу-таки спитати в неї, мамо! — пошепки мовив Михайлик, ще не прийшовши до тями.
— Про що спитати, синку?
— Я не знаю…
А потім знов і знов:
— Я мушу їй про все сказати, мамо! — І Михайлик, як снохода, рушив садом до дверей будинку, щоб увійти в покої.
— Куди це ти? — схопивши свого Михайлика за руку, тихо спитала Явдоха.
— Я з нею мушу побалакати.
— Про що?
— Як то — про що?! Про портрет. Про якусь небезпеку…
— Про яку ж небезпеку ти скажеш? Аж он — той парубок, Пилип-з-Конопель. Він скаже про все те сам!
— Але ж я мушу, мамо, їй сказати, що я… що в мене…
— Не спіши.
— А я й не думаю спішити. Але ж… пора! Бо той Пилип… Погляньте, мамо!
— Бачу! Ходімо разом, синку.
— Я сам, мамо, я сам…
— Так ти ж — несміливий, — сказала сумно мама.
— Несміливий, матусю.
— Так ти й не хитрий.
— І не хитрий, мамо.
— А до дівчат без хитрості — ого! — не підступай.
— Я буду з хитрістю, ненько.
— Ти?! З хитрістю? Таке теля? — і, глянувши на Подолянку, щось наче збагнула. І пошепки спитала: — Як ти гадаєш — хто вона?
— Кармела Подолянка.
— Небога самого владики!
— Владики то й владики.
— А хто ти сам?.. Хто ти такий?
— Я є коваль! — гоноровито відповів синок.
— Велике цабе — коваль!
— Велике, мамо, — без тіні посмішки кивнув Михайлик.
— Так у тебе ж — ні шеляга.
— Дарма!
— Ні хати.
— Дарма!
— Ні роботи.
— Дарма!.. Буде ж колись — і шеляг, і хата, й робота… Навіть нові штани! — і він скінчив рішуче: — Ну, я піду!
— Так ти ж — нестрижений.
— Дарма!
— Ти що надумав? — збентежилась мати.
— Одружитись, мамо.
— З небогою владики?! Збожеволів!
— Збожеволів, мамо, — покірно погодився хлопець.
І знову замовк.
Вся ця хутка балачка, що відбувалась пошепки біля крайнього вікна, миттю спливла з його мислі, і хлопець знов нічого вже не бачив і не чув.
А те, що скоїлось потім…
Те, що скоїлось потім, мало не зжужмило всю раду.
Ярина Подолянка, налякана двома покликами «Кармело!», якусь хвилину повагавшись на порозі, все-таки вийшла до громади.
На срібній таці в неї були золоті келехи з медом хмільним, з терновим столітнім вином, що від його найменшої крапельки макітрилося в голові навіть у бувалих запорожців, — бо ж не почастувати гостей, як звичай велить, українська душа не може навіть у найприкрішу хвилину, навіть на похороні, навіть у скруті війни.
Ярина переходила від столу до столу, хоч там уже й порозставляла пані Роксолана свої трунки, та кожен поспішив саме з власних ручок цієї, як кажуть наші брати-поляки, слічної дівчини — пригубити врочисту чарку частування.
— За перемогу! — зичив кожен.
«За господиню!» — думав кожен.
І перемога, така жадана вже, здавалась кожному прекрасною, як юна господиня цього дому.
І господиня мила була в ту мить жаданою, як перемога…
Коротше кажучи, коли панна Ярина проходила по величезній кімнаті проз найдальше вікно, чиясь рука з-поза лутки зухвало схопила з її таці келех меду — ой!
Келех був золотий.
Але ніхто з ним тої ж хвилини не втік.
Хтось його вихилив — там, за вікном, брязнув келехом об дерев’яну підлогу кімнати. І в ту ж хвилину щез так хутко, що ніхто й роздивитись не встиг на зухвальця.
А був то Михайлик.
Ярина скрикнула.
І не тільки тому скрикнула, що перелякалась, хоч перелякатись, правда, вона таки перелякалась.
Та й не без причин, либонь.
Бо ж було чого боятись і лякатись: за коротке своє життя випила дівчина лиха повний ківш.