Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
Запала багатозначна тиша.
Сі-Утман, марабут двох найбільших туарезьких конфедерацій, сидів, як вимагали туарезькі звичаї, закривши обличчя запиналом. Можна було бачити тільки його очі, що з жахом уп'ялися в старого.
Тепер неважко було відгадати мету приїзду марабута Абу-Захаріаша аж до Тімассаніна. Відверте звинувачення верховного ігумена в зраді було цілком ясним закликом, щоб Сі-Утман теж повстав проти підлотного керівника ордену і в інтересах суспільства розпочав проти нього боротьбу. Орден Теджаджна повинен стати нарешті під прапор героїчного ватажка народного визвольного руху — Абд-аль-Кадіра.
То було, по суті, все, про що цієї миті думали співрозмовники.
Нарешті Сі-Утман запитав:
— Хто тебе послав до мене в такій важливій справі?
Сіді-Утман хотів знати силу, на яку він міг спиратися в своєму небезпечному заході.
— Хаджа-Ахмед-ет-Туаті.
— Невже?!
— Великий Сенусі призначив ет-Туаті мокаддемом західної області, і ет-Туаті має завдання мобілізувати всі сили країни для спільної боротьби проти спільного ворога, — сказав Абу-Захаріаш.
— Ет-Туаті особисто виступає як вербувальник для Абд-аль-Кадіра? Це для мене новина. Але безглуздо було б подавати тобі надію. Між мною, тобто між нами — обома конфедераціями туарегів та між ет-Туаті і його прагненнями тече ріка шаанбської крові. Адже ти знаєш, що немає на цій землі запекліших ворогів, ніж туареги та шаанби!
— Знаю!
— Але ти, мабуть, не знаєш, що шейх уаргельської Шаанби, Бен Манзур, — племінник ет-Туаті, а тому зневажає все, що на землі туарегів шанують із покоління в покоління. Яке нещастя, що старі чвари між племенами нас роз'єднують, — навіть тих, хто бачить правильний шлях! Однак пута цієї ворожнечі сковують нас міцніше, ніж військових полонених!
— Я знаю і про це. Проте сталося так, що дядько і племінник назавжди розійшлися. Послухай те, чого ти не знаєш… — і Абу-Захаріаш розповів Сі-Утману про жахливий злочин — убивство аменохала, якого допустився пихатий і знавіснілий шейх Бен Манзур.
Приголомшений такою страхітливою звісткою, Сі-Утман зблід, підвівся й схвильовано вигукнув:
— Зрозумій, шановний марабуте, що це лихо, яке наче грім з ясного неба впало на Ахаггар і на всіх туарегів, вимагатиме від мене всіх моїх сил. За годину я поїду звідси. Будь ласка, користуйтеся гостинністю мого монастиря скільки завгодно. Я накажу, щоб люди монастиря були до твоїх послуг, кожен брат виконуватиме твої бажання. Бувай здоровий!
Абу-Захаріаш сподівався саме на таку відповідь і тому запитав усміхаючись:
— Ти хочеш негайно вирушити до Іделес?
— Так.
— Мені треба було почути це, бо я хочу просити тебе зробити ласку й узяти мене з собою.
— І ти, шановний отче, бажаєш вирушити до диких ахаггарських гір?
— Я, стара людина, бажаю хоч раз на віку, власне, на схилі мого віку, відвідати наш дикий Хоггар і побачити його лицарів-воїнів. І це тому, що зі мною приїхав хлопець, котрого я взявся виховувати напередодні мого від'їзду. Ні, не бійся, я не віддам його в науку ахаггар-ським наїзникам. Це слабка фізично, але дуже метка дитина. А оскільки незабаром я сам повезу його вчитись у Марокко або в Єгипет, то хочу показати йому, що бути бербером анітрохи не гірше, ніж бути арабом!
— Гаразд, їдьмо. Аби тільки подорожування нашими дикими й суворими горами не зашкодило тобі!
13
ВГОРУ, ДО ОРЛІВ
емно-сині оксамитові гори височіли на південному виднокрузі. Вони щогодини, ніби з нудьги, змінювали свої шати. Коли вогненні стріли сліпучого тропічного сонця відкривали їх у ранковій далечині, то незліченні гірські шпилі на кілька хвилин забарвлювалися в червоний колір і ставали схожі на частокіл із сокир і кинджалів, вістря яких були щойно заплямовані кров'ю ночі, тисячу разів ними простромленої, ночі, що бездиханним трупом упала на той частокіл. Потім гори запинав серпанок синюватої імли, який без угаву мінився в розквітаючому дні.
Навколишня пустеля в чимраз яскравішому денному освітленні втрачала свої певні форми — аж до тієї миті, коли кожен з мільярдів камінців і каменів на всьому просторі плоскогір'я сяяв у цьому світляному буянні своїм власним розжареним джерелом світла.
То вже сонце висіло над головою. І все, що наважилося прийти до цього мертвого світу, аби дихати тут і рухатися, лежало тепер, розплатане, десь у тіні звислих скель, висолопивши набряклий од спраги язик, марно намагаючись сховати під повіками змучені від болю очі. Сліпуче світло на кілька годин уражало всі клітини мозку…