Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
— Ти ж так любиш, коли все на своїх місцях.
Вона повертається до читання книжки — Девідової книжки, як зауважує подумки Лів, дивлячись на палітурку. Це добряче потертий «Вступ до сучасної архітектури» видавництва «Пінгвін», одна з його улюблених. Лів і досі пригадує, як він читав її, розлігшись на дивані. І їй до кольок нестерпно бачити цю книжку в чужих руках. Лів кладе сумку і йде на кухню.
Гранітні поверхні всипані крихтами. На столі стоять два кухлі з підсохлими всередині коричневими кільцями. Біля тостера лежить упаковка нарізаного білого хліба, сплюснута й напіввідкрита. Використаний чайний пакетик пристав до стінки раковини, а зі шматка масла стирчить ніж, наче з грудей мерця.
Хвилину Лів зволікає, а потім починає прибирати. Змахує рештки їжі до сміттєвого кошика, відправляє чашки й тарілки до посудомийної машини. Натискає кнопку, щоб розсунути стелю, і коли та вже повністю відкрита, за допомогою іншою кнопки відчиняє скляний дах, змахуючи руками, аби швидше позбутися запаху диму.
Обернувшись, вона бачить на порозі Мо.
— У будинку не можна палити. Просто не можна, — каже вона. Чомусь у її голосі прорізаються панічні нотки.
— О. Звісно. Я й не збагнула, що в тебе є тераса.
— Ні. На терасі теж не можна. Будь ласка. Просто не треба тут палити.
Мо кинула погляд на кухонні поверхні, які, наче одержима, терла Лів.
— Гей, я приберу там перед тим, як піду. Чесно.
— Нічого, все гаразд.
— Навряд чи, якщо ти так казишся. Слухай, припини. Я приберу свій безлад. Чесне слово.
Лів зупиняється. Вона розуміє, що перегнула палицю, але нічого не може з собою вдіяти. Їй просто хочеться, аби Мо пішла.
— Я маю віднести Френ чаю, — каже вона.
Прямуючи на перший поверх, Лів чує, як пульсує кров у скронях.
Коли вона повертається, все вже прибрано. По кухні безшумно рухається Мо.
— Я, мабуть, трохи лінива, щоб прибрати за собою одразу, — вибачається вона, коли входить Лів. — Усе це прибирання — за старими, за відвідувачами в ресторані… Коли робиш це постійно на роботі, мимоволі повстаєш проти цього вдома.
Лів намагається не заводитися через це «вдома». А тоді вона відчуває ще один запах, окрім диму. І помічає ввімкнену духовку.
Вона схиляється, зазираючи всередину, і бачить свій французький таріль для запікання, на поверхні якого скипає сирна маса.
— Я приготувала нам вечерю. Макаронна запіканка. Просто змішала те, що вдалося придбати в магазині на розі. Хвилин за десять буде готове. Я збиралася повечеряти пізніше, але якщо вже ти тут…
Лів навіть не може пригадати, коли востаннє вмикала духовку.
— О! — каже Мо і тягнеться по кухонні рукавиці. — І ще телефонували з муніципалітету.
— Що?
— Так. Казали щось про місцевий податок.
Лів відчуває, як засмоктало під грудьми.
— Я представилася тобою, тож вони розповіли мені, скільки ти заборгувала. Кругленька сума. — Мо простягає їй папірець із записаною цифрою.
Не встигає Лів заперечити, як Мо додає:
— Я мала переконатися, що вони не помилилися номером. Думала, може, вони тебе з кимось сплутали.
Лів приблизно здогадувалася, про яку суму йдеться, та все одно бачити її на папері стає справжнім потрясінням. Вона відчуває, як дивиться на неї незвично мовчазна Мо, і знає, що та здогадалася про все.
— Гей. Сідай-но. На повний шлунок усе завжди виглядає трохи краще.
Вона відчуває, як її саджають за стіл. А потім Мо відчиняє духовку, і кухнею розливається незвичний запах домашньої їжі.
— А як ні, то принаймні ми чудово побенкетуємо.
Їжа виявляється смачною. Лів з’їдає цілу тарілку і сидить, тримаючись обома руками за живіт і питаючи себе, чому її так здивувало, що Мо вміє готувати.
— Дякую, — каже вона Мо, яка наминає залишки власної порції. — Було дуже смачно. Не пам’ятаю, коли я востаннє стільки їла.
— Нема за що.
«А тепер ти маєш піти». Слова, що останні двадцять чотири години були в неї на язику, все ніяк не наважуються зірватись. Вона не хоче, аби Мо йшла просто зараз. Не хоче залишитися наодинці з цими людьми, що діймають її з приводу заборгованості, з останніми попередженнями й власними неконтрольованими думками. Вона відчуває раптову вдячність за те, що сьогодні ввечері їй буде з ким поговорити — не доведеться проживати цей день на самоті.
— Отже, Лів Вортінг. Те, що ти казала про покійного чоловіка…
Лів кладе ніж і виделку.
— Не будемо краще про це.
Вона відчуває, що Мо не зводить з неї очей.
— Гаразд. Жодних мертвих чоловіків. Тоді — як щодо хлопців?
— Хлопців?