Дівчина, яку ти покинув

— Привіт, Френ, — вітається вона біля парадного входу.

Жінка у вовняній шапці, попри спеку натягнутій по самі брови, киває у відповідь. Вона порпається в одному з пластикових пакетів, яких має незлічену кількість, переплетених між собою або складених один в один. Жінка без кінця перебирає їх та розкладає по-новому. Сьогодні вона пересунула свої дві коробки, вкриті блакитним брезентом, до відносного прихистку біля дверей сторожа. Попередній сторож роками поблажливо ставився до Френ і навіть тимчасово зберігав у неї надіслані бандеролі. Новий же, розповідає вона, коли Лів приносить їй каву, постійно погрожує прогнати її. Мовляв, мешканці скаржаться, що вона псує вигляд цілого кварталу.

— У вас була гостя.

— Що? А, так. Коли вона пішла? — Лів згадує, що не залишила ані записки, ані ключів. Вона питає себе, чи слід зазирнути до ресторану пізніше, аби переконатися, що в Мо все гаразд. Але, не встигнувши так подумати, вона вже знає, що не піде. І навіть легшає на душі від думки, що дім чекає на неї мовчазним і порожнім.

Френ знизує плечима.

— Хочете випити? — питає Лів, відчиняючи двері.

— Чаю було б непогано, — каже Френ і додає: — Три шматочки цукру, будь ласка, — так наче Лів ніколи не робила цього раніше.

А тоді з виглядом особи, якій ще є чим зайнятись, окрім як стояти й патякати, жінка повертається до своїх пакетів.