Таємниче полум'я цариці Лоани
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2012
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-5984-0
- Переводчик: Юлия Викторовна Григоренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:
Але оскільки навіть після того, як я прикопав свої віршики у цьому ящику, я їх усе-таки зберіг, значить, вони багато важили для мене і тоді, коли юнацькі вугрі вже зійшли з лиця. Певно, як безмовні свідки. Відомо ж, що дехто, вигнавши із себе солітера, відтинає йому голову і консервує її в спирті, а ще дехто робить те саме з камінчиками, що вирізали з його жовчного міхура.
Перші вірші були лише начерками, простими одкровеннями на фоні чар природи, як має розпочинати кожен поет-початківець: зимові раночки, що, притрушені памороззю, манливо зазивають лукаве бажання, щоб за вікном забуяв квітень, безмір ліричних недомовок у сутінкових тонах, багато, занадто багато місячного сяйва і одна-єдина мить стидання:
Слава Богу, виявляється, я не цілковитий був нездара. Чи, може, вже відкрив для себе футуристів, котрі воліли б убити місячне сяйво. Але потому мені відразу впали в око вірші про музику і тяжке життя Шопена. Уявіть, у шістнадцять я писав про Шопена, а не про Баха, котрий утратив розум того ж таки дня, як померла його дружина, і коли гробарі спитали чоловіка, як він хоче її поховати, відповів, щоб спитали у неї самої. А Шопен учинив якраз навпаки, немов навмисно робив усе так, щоб шістнадцятирічні не просихали від сліз: покинув Варшаву, притуливши до серця стрічку Констанції, а потім — смерть, що невпинно насувалася в монастирі у Вальдемосі[202]. Лише подорослішавши, ти розумієш, що він дійсно писав гарну музику; перше ти просто плачеш.
Далі у віршах йшлося про пам’ять. У мене ще молоко на губах не обсохло, а я вже переймався, як зберегти спомини, котрі лише щойно почав затушовувати час. У вірші я писав:
Рядки надзвичайно короткі, достоту як полюбляли герметики — у них, певно, й набрався.
Я писав багато віршів про пісочний годинник, що пряде час у тонку нитку, як у лялечки, і зберігає її у величезних коморах пам’яті; гімн Орфею (!), в якому я попереджав його, що не увійдеш двічі у царство споминів, у сподіванні віднайти незмарнілою несподівану свіжість першого грабунку... чи не собі я радив не марнотрать, існує лише мить...Чудово, вистачило раз надміру накачати мої артерії кров’ю вщерть, і я все пустив коту під хвіст. В Африку, в Африку, продавати гвинтівки.
Поміж іншого лірично-віршованого потроху я писав ще й про кохання. Отже, я таки зазнав кохання. Чи я просто був закоханий у кохання, як часто трапляється у тому віці? У моїх віршах фігурувала якась непевна «вона», незрима, міфічна:
Доволі трубадурський стиль ще й з ледь помітним підтекстом вищості чоловіка над жінкою. І чому це нещасне створіння народилося лише для того, щоб прожити у моїх посередніх віршиках? То, значить, я був якийсь моногамний паша, що ставився до слабкої статі лише як до плоті у своїх уявних гаремах, а це вже, як не поверни, називається мастурбацією, навіть якщо еякулюєш з гусячого пера. Але якщо це Створіння й справді існувало й нічогісінько не знало? Ну, тоді я просто бовдур, але хто ж тоді вона?
Але жодних образів я не бачив, навколо — лише слова. І ніякого таємничого полум’я я теж не відчував, бо цариця Лоана мене неабияк розчарувала. Хоча ні, щось я таки відчував. У якийсь мент, в міру того, як читав ці вірші, я відчув, що можу наперед угадати, що буде далі: настане мить, і ти безповоротно зникнеш — і, може, я збагну, що то був лише сон. Але поетичні вигадки ніколи не зникають, тож коли ти пишеш, ти увічнюєш їх. Значить, якщо я боявся, що вона розтане, то моя поезія була лише хистким ерзацом того, куди я боявся підходити ближче. Я зводив спогади на хисткому піску утрачених миттевостей, перед лицем, лише лицем... І не знаю я, чи проклинати мить, коли мене ти прирекла на будівництво світу. Отакої, я будував світ, і, вочевидь, волів, щоб у ньому склав мені компанію хтось іще.
Врешті, я знайшов дуже детальний опис «її», тож це вже, поза всяким сумнівом, не привид:
А далі я знайшов опис жовтого піджачка, немов йшлося про Янгола Шостої Труби[203]. Отже, дівчина й справді існувала, та й сифілому я не міг вигадати. А це що, остання серед од коханню?
І цьому вже тепер цілком реальному Створінню я присвятив три роки життя, а потім, вочевидь (куди?) втратив її. Ймовірно, по смерті батьків переїхавши до Турина, я вирішив покінчити з цим. Принаймні про це свідчать останні два вірші. Їх поклали у зошит, але написані вони були не від руки, а машинописом. Навряд щоб у ліцеї користувалися друкарськими машинками. А отже, ці дві віршовані спроби з’явилися на початку моїх університетських років. Дивно, що вони опинилися саме тут, з огляду на те, що, як мені казали, я перестав навідуватися до Солари саме на світанку своїх університетських років. Та, можливо, по смерті діда, поки дядько з тіткою здихувалися його мотлоху, я ще раз приїхав сюди саме для того, щоб назавжди поставити печатку на спогади, які я вже силкувався забути, тож доклав у цей зошит і машинописні вірші, ніби своє прощання чи заповіт. Ці вірші — як відставка чи звільнення з роботи: немов я назавжди хотів покласти край поезії, моїй легкій невірності та всьому, що я лишив за плечима.
202
Невеличке місто на острові Мальорка. Саме там у Шопена у 1838-му почалися сухоти, від яких він помер одинадцять років по тому.
203
Шостий Янгол Апокаліпсису, що воліє звільнити «Чотирьох янголів, що ув’язнені біля річки Євфрату», щоб знищити людство.