Нічний черговий
- Автор: Шоу Ирвин
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Леся Валентиновна Маланчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Нічний черговий». Краткое содержание книги:
Він був нічним портье. Маленькою людинкою, яка не сподівався на зміни до кращого. Але таємна загибель одного з постояльців готелю відкрила для нього двері в інше життя, яскраве, шикарне, деколи авантюрне та небезпечне, але завжди стрімке та захоплююче.
— А якщо він скаже, що передумав? — Я мимоволі дав себе втягти у те, що п'ятнадцять хвилин тому вважав безумними фантазіями гравця.— Якщо він тепер не схоче купляти коня?
Фабіан знизав плечима, злегка погладив кінчики вусів. Я помітив, що він так робить тоді, коли не має готової відповіді.
— В такому разі, друже,— сказав він,— у нас з вами буде прекрасна нагода завести власну стайню... Я ще не обрав кольорів. А ваші улюблені?
— Чорний і синій,— сказав я.
Він добродушно засміявся.
— Радий, що у вас є почуття гумору,— сказав він.— Не люблю мати справ із занудами.
— Чи не могли б ви сказати, скільки заплачено за цю тварину?
— Дрібниці. Шість тисяч доларів. Під час тренування минулої осені він упав і дістав щось на зразок тріщини, отже, продали його дуже дешево. Тренер, мій давній приятель,— поступово я виявив, що у Фабіана є друзі в усіх куточках світу і у всіх спеціальностях,— каже, що тепер кінь як новісінький долар.
— От-от.— Я з жалем кивнув,— хіба що як долар... Гаразд, Фабіане, розкажіть, які там ще... гм... угоди лежать у моєму міністерському портфелі.
Він знову взявся за вуса.
— Дещо є. Сподіваюсь, ви не надто сором'язлива людина?
Я згадав батька з його біблією.
— Не дуже,— сказав я.— А в чому річ?
— Щоразу, коли я приїжджаю в Париж, я зустрічаюся з одною розкішною французькою дамою.— Він усміхнувся, вітаючи, мабуть, подумки ту даму.— Вона цікавиться кіно. Каже, що свого часу була акторкою. Тепер зайнялася режисурою. Фінансує її старий залицяльник. Наскільки я розумію, не дуже істотно. Зараз вона робить фільм. Доволі брудний. Так, так, доволі брудний. Я бачив такі стрічки — в кінопромисловості їх називають одноденками. Цікаве видовище. Ви знаєте, скільки прибутку дає такий фільм, як «Глибока ущелина», тим, хто його робить?
— Ні.
— Мільйони, друже, мільйони! — Він задумливо зітхнув.— Моя мила приятелька дала мені прочитати сценарій. Написано непогано. Багато сміливості і фантазії. На мою думку, в основі фільм невинний. З погляду людини досвідченої він майже пристойний, але там є всього потроху, на будь-який смак. Щось на зразок комбінації Генрі Міллера і арабських казок. Моя мила приятелька,— до речі, вона сама режисер цього фільму,— купила сценарій майже задарма у одного молодого іранця, який не може повернутися на батьківщину. Звичайно найбільш прибуткові картини цього сорту обходяться приблизно в сорок тисяч доларів. Думаю, «Глибока ущелина» коштувала не більше шістдесяти. Отож я сказав їй, щоб вона не витрачала свою енергію ще й на керування книгарнею — вона дуже тендітна жіночка — і, коли вона сказала, що для завершення фільму їй потрібно п'ятнадцять тисяч доларів...
— ...ви пообіцяли їх дати?
— Саме так.— Він засяяв.— На знак подяки вона запропонувала мені двадцять відсотків прибутку.
— І ви погодились?
— Ні, я попередив, що згоден на двадцять п'ять відсотків. Дружба — дружбою, але передусім я ділова людина.
— Фабіане,— сказав я,— я не знаю, плакати мені чи сміятися.
— Через деякий час ви будете усміхатися,— пообіцяв він.— Щонайменше усміхатися. Сьогодні ввечері вони дивитимуться відзнятий матеріал. Нас теж запрошено. Гарантую, ви будете вражені.
— Ніколи в житті не бачив порнографічних фільмів,— признався я.
— Починати ніколи не пізно, друже. А тепер,— пожвавішав він,— ми підемо в бар і зачекаємо Лілі. Вона скоро має повернутися. Закріпимо наш союз шампанським. А потім я нагодую вас найкращим ленчем, який ви будь-коли їли. Після ленчу поїдемо в Лувр. Ви були коли-небудь у Луврі?
— Я приїхав у Париж тільки вчора.
— Заздрю вашому початкові,— сказав Фабіан.
Ми майже допили пляшку шампанського, коли в бар увійшла Лілі Еббот. Коли Фабіан відрекомендував мене як давнього приятеля по Санкт-Моріцу, вона навіть оком не повела, щоб показати, ніби наше знайомство зайшло трохи далі, ніж випадкова розмова у Флоренції.
Фабіан замовив другу пляшку.
13
Цього разу смак шампанського, здається, припав мені до вподоби.
У маленькому кінозалі нас було восьмеро. Після біганини по Лувру в мене гули ноги. У кімнаті смерділо потом і сигаретами двадцятирічної давності. Була та кімната в обшарпаному будинку зі старомодним скрипучим ліфтом, на Єлісейських Полях. Обідрані таблички на поверхах, мабуть, належали компаніям, що от-от збанкрутують або взагалі не дуже ладнають із законом. Коридори освітлювалися тьмяно, ніби для того, щоб відвідувачі будинку не мали змоги до ладу розгледіти одне одного. Разом зі мною, Фабіаном і Лілі сиділа Фабіанова «розкішна французька дама», яку звали Надін Бонер. Позаду нас, біля пульта влаштувався оператор фільму, стомлений сивий чоловік років шістдесяти п'яти, в береті і з незмінною сигаретою в зубах. Він видавався занадто старим для такої роботи і майже весь час сидів із заплющеними очима, ніби не хотів, щоб йому нагадували про фільм, який він зняв, а ми мали переглянути.