Нічний черговий

— Мушу зізнатися,— вихопилось у мене,— я в захваті від вашої витримки. Але до чого тут я?

— Ми будемо партнерами,— спокійно запропонував він.— Я буду займатися... е-е.... капіталовкладеннями, а прибутки ділитимемо навпіл. Матиму за щастя, якщо з чека містера Слоуна і внеску молодого грека ми й почнемо. Хіба це не справедливо?

Я замислився. Низький лагідний голос гіпнотизував мене.

— Отже, замість моїх сімдесяти тисяч я одержу половину від тридцяти шести?

— Мінус деякі витрати,— уточнив він.

— Які саме?

— Готелі, квитки, розваги. Усяке таке.

Я огледів кімнату, повну квітів.

— А хіба ви вже маєте на думці щось конкретне?

— Так, і чимало.— Він знову підняв руку.— Будь ласка, вислухайте мене. Щоб було ще справедливіше, через рік, якщо схочете, заберете з прибутку свої сімдесят тисяч.

— А якщо за рік ви все втратите?

— Що ж, ми обидва ризикуємо,— визнав він.— Але я вірю, справа цього варта. Тепер дозвольте мені навести ще деякі міркування. Як американець, ви цілковито підлягаєте американським законам про прибутковий податок. Хіба не так?

— Так, але...

— Знаю, ви хочете сказати, що не збираєтесь його сплачувати. Я вірю, що ви не сповіщали владі про сімдесят тисяч доларів, які є предметом нашої розмови. Якби ви просто витратили їх, у вас не було б ніяких труднощів. Але якщо ви легальним або напівлегальним шляхом збільшите цю суму, вам треба буде остерігатися цілої армії американських агентів у Європі, інформаторів у банках і на біржі. Ви завжди будете боятися штрафу й судового переслідування.

— А ви? — спитав я, відчуваючи, що його логіка загнала мене в глухий кут.

— А я — британець,— пояснив він,— який проживає на Багамських островах. Я навіть не заповнюю декларацію у митниці. Невеличкий приклад: ви, як американець, не маєте права торгувати золотом, хоча ваш уряд час від часу знімає галас, що зміни в цій справі неминучі. На мене ці заборони не поширюються, а золотий ринок нині такий спокусливий! За той час, поки я розважався з містером Слоуном і молодим греком, я встиг зробити замовлення на невелику суму. Ви стежили останнім часом за цінами на золото?

— Ні.

— Так от, я уже... ми уже маємо десять тисяч доларів прибутку.

— За три тижні? — недовірливо запитав я.

— Точніше, за десять днів,— конкретизував Фабіан.

— А що ще ви зробили з моїми грошима? — Я й досі вживав присвійний займенник першої особи, але його сила раз у раз зменшувалася.

— Ну... — Вперше відтоді, як Фабіан вийшов з ванної кімнати, він зніяковів.— Як партнер, я нічого не збираюся приховувати від вас. Я купив коня.

— Коня?! — Я не міг стримати зойку.— Якого коня?

— Чистокровного. Скакового коня. Однією з причин, чому я не приїхав у Флоренцію (про інші я розповім пізніше), було саме це. Мушу признатися, Лілі була дуже незадоволена. А мені треба було поїхати в Париж, щоб укласти угоду. Цього коня я примітив у Довілі ще минулого літа, але тоді в мене не було грошей. До того ж, — усміхнувся він,— тоді його не продавали. В одного мого приятеля в Кентуккі є стайня і ферма, де вирощують скакових коней. Він зацікавився жеребцем, який може бути дуже цінним для стайні, і, думаю, непогано віддячить, коли дізнається, що я купив коня. А я з почуття дружби, звичайно, поділюся з приятелем.