Нічний черговий

— Особливо вигідно мати справу з членами лижного клубу,— провадив Фабіан. — Щороку збирається майже та сама компанія. Я вмію бути приємним для всіх, трохи катаюсь на лижах, щоб виправдати свою присутність, не зволікаю з картярськими боргами, беру участь у вечірках, ніколи нікого не обдурюю, заходжу в дружні стосунки з дамами і ненав'язливо знайомлюся з майбутньою здобиччю — багатими греками, латиноамериканцями і англійськими мільйонерами, гравцями по натурі, що пишаються своїми здібностями і недбалі за столом. При цьому є ще можливість знайомитися з удовичками, що мають незалежну спадщину, і з добре забезпеченими молодими розлученими жінками. Та, на жаль,— зітхнув він,— я занадто романтичний, і це, звичайно, вада для людини мого віку. Крім того, ті, кого я зустрічав, мені не подобалися, а ті, що подобаються, мені ніколи не траплялися. Власне, траплялися, але без відповідної матеріальної бази. Я розумію, що намалював не дуже благородний автопортрет...

— Не дуже,— погодився я.

— ...але я хочу, щоб ви повірили: я кажу правду, і ви можете мені довіряти.

— Побачимо,— кинув я.— Поки що я не маю підстав вірити вам.

— І от,— заговорив він знову,— людина, портрет якої я вам змалював, силкується відімкнути свою власну валізу в готелі «Палас» у Санкт-Моріці і бачить, що секрет на замку не спрацьовує.

— І ви попросили щось таке, чим можна було б зламати замок? — втрутився я, згадуючи власні дії.

— Мені прислали служника. Коли той відкрив валізу, я відразу зрозумів, що вона не моя. Не знаю, чому я не сказав йому цього. Мабуть, підказало якесь шосте чуття. Або вигляд новенького портфеля-дипломата, що лежав зверху. Звичайно люди не пакують такі портфелі, а носять їх у руках. В усякому разі, я заплатив служникові і відіслав його. До речі, в мене не стало духу викинути портфель. Він у спальні, і мені буде приємно повернути його вам.

— Дякую.

— Немає за що,— відповів Фабіан без будь-якої іронії.— Полічивши гроші, я вирішив, що вони крадені.

— Звичайно.

— Це трохи змінює моральний бік справи, ви згодні?

— Трохи.

— Крім того, це означало, що людина, яка перевезла ці гроші через океан, не стане влаштовувати істерики в Інтерполі, благаючи повернути її скарб. Ви приймаєте мої пояснення?

— Хай буде так.

— Я дуже уважно обшукав портфель. Сподіваюся, ви пробачите мені, коли я скажу, що не знайшов там нічого такого, що вказувало б на скрутне становище його власника.

Я кивнув.

— Я також не знайшов нічого, що могло б підказати, хто власник. Ні блокнота з адресами, ні листів. Я навіть подивився в несесер, чи немає там ліків з надписаним прізвищем.