Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Польська кампанія вермахту та «визвольний похід» Червоної армії в Західну Україну й Білорусь тривали до початку жовтня 1939 р. Ще 29 вересня німецька й радянська сторони дійшли порозуміння щодо нової лінії розмежування, підписавши Договір про дружбу та кордон. На півдні кордон проходив річками Сян і Західний Буг. Більша частина українських етнічних земель Польщі відійшла до СРСР і невдовзі була включена до Української РСР. Західні й північні регіони Польщі німці приєднали безпосередньо до Третього Рейху. 12 жовтня 1939 р. на землях Центральної Польщі гітлерівці проголосили створення Генерал-губернаторства окупованих польських територій з адміністративним центром у Кракові. Назва окупаційного утворення нагадувала про існування Варшавського генерал-губернаторства, заснованого Німеччиною під час Першої світової війни. Тоді на землях Варшавського генерал-губернаторства (а також Люблінського генерал-губернаторства, підконтрольного Австро-Угорщині) Центральні держави проголосили маріонеткове Королівство польське.

Очевидно, деякий час А. Гітлер вагався, чи не зберегти польську державність з обмеженими суверенітетом і територією. З такою Польщею можна було укласти мирний договір і на цій підставі знайти компроміс із Францією та Великою Британією. Німецькі інстанції вели переговори з польським соціалістичним лідером В. Вітосом про створення колабораціоністського уряду[36]. Розрахунок на те, що В. Вітос ставився вороже до попереднього політичного режиму Польщі, не виправдав себе: нацисти дістали відмову. Уже після розгрому Франції та окупації більшої частини Європи А. Гітлер вирішив, що загравати з поляками немає сенсу. 31 липня 1940 р. з назви Генерал-губернаторства було прибрано згадку про Польщу.

На території Генерал-губернаторства опинилися західні області українських етнічних територій: Холмщина, частина Надсяння, Лемківщина. Разом українське населення цього окупаційного утворення становило близько 500 000 осіб, а з урахуванням українського за походженням, але асимільованого населення Холмщини й Підляшшя — до 700 000. На тлі переважно сільських корінних жителів українських земель у Генерал-губернаторстві виділялися політично активні представники українських громад Варшави й Кракова. Окрім того, 20 000 — 30 000 українців втекли до Генерал-губернаторства з окупованих Червоною армією Галичини й Волині. Серед них були члени ОУН, УНДО, Фронту національної єдності (ФНЄ) та інших політичних партій; інтелігенція, священики, ветерани перших визвольних змагань.

На противагу полякам, адміністрація Генерал-губернаторства під керівництвом Г. Франка створила для українців режим відносного сприяння. Галицькі та волинські біженці активно включилися в національно-просвітницьку роботу на територіях, які пізніше дістали назву Закерзоння. Колишній командир ВВН Р. Сушко став крайовим провідником ОУН у Генерал-губернаторстві. Для покращення взаємодії з окупаційною адміністрацією він виступив з ініціативою створення легального українського представництва на кшталт УНО, причому з аналогічною назвою[37]. Кандидатом на посаду голови УНО в окупованій Польщі Р. Сушко висунув безпартійного краківського професора географії В. Кубійовича. Проект статуту УНО направили генерал-губернаторові Г. Франку. До літа 1940 р. статут так і не затвердили, тому організація діяла напівлегально. Зрештою в червні 1940 р. українське представництво в Генерал-губернаторстві було оформлене у вигляді Українського центрального комітету (УЦК), який керував мережею регіональних Українських допомогових комітетів (УДК). Місцем перебування УЦК було визначено столицю Генерал-губернаторства Краків, а його головою став В. Кубійович.

УЦК займався різними справами української національної меншини в Генерал-губернаторстві: соціальними, освітніми, церковними. Після років асиміляторської політики Польщі українське населення цих територій переживало період культурного відродження. Однак у політичному й соціальному аспектах режим нацистської окупації ніс загрозу всім колишнім громадянам Польщі. Німецькі спецслужби заборонили діяльність більшості суспільно-політичних організацій й уважно вивчали українську громаду на підконтрольній території. У січні 1940 р. гестапо заарештувало генерала Армії УНР П. Шандрука. Під час вересневої кампанії він воював у Війську Польському й потрапив у полон, але невдовзі був звільнений, як і решта українських офіцерів. Повторне позбавлення волі сталося за доносом про належність П. Шандрука до польського підпілля. Генерала протримали в ув’язненні 2,5 місяця й випустили тільки після втручання вищих інстанцій. Недовіру нацистів до українців підживлювала інформація щодо відверто прозахідної позиції українських політичних осередків у Франції, Великій Британії та в Північній Америці. Бюро зовнішньої політики НСДАП у своїх звітах регулярно демонструвало витяги з ворожих до Німеччини публікацій в українській пресі західних держав.

Підсумовуючи свою роботу на посаді очільника УЦК В. Кубійович пізніше писав так: «Треба визнати, що зі всіх українських земель ми в Генеральній Губернії мали поки що найкращі умовини життя. Майбутнє не було нам відоме, дальша німецька окупація могла принести для нас жахливі наслідки, але ми мусіли робити те, чого вимагала поточна хвилина. А майбутнє не було б світле; не один раз я чув від приязно до нас наставлених членів партії чи СС у розмовах при чарці (мені по змозі наливали в чарку воду): „Ви такі симпатичні люди і так добре до нас ставитеся, а якби ви знали, що вам готується...“ Але нашим обов’язком було боронити легальними способами українські інтереси в німецькій дійсності; ми мали надію, що інші наші патріоти роблять це в Уфі[38], ми шкодували, що нас немає в Лондоні».