Ніж, якого не відпустиш
- Автор: Несс Патрик
- Серия: Ходячий Хаос #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7661-91-6
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Ніж, якого не відпустиш». Краткое содержание книги:
На цих словах я дивлюся на неї, пробуючи побачити, пробуючи взнати, взнати реальне і правдиве.
А вона просто дивиться у відповідь.
І цього досить.
— Пішли, — кажу я.
Ми далі пакуємся безслів і швидко. Я одягаю свій рюкзак, вона натягає свій на плечі, Манчі знову стає на ноги і рушає, і ми виходимо з передніх дверей. Отак от просто, виходимо. Безпечніше для Дальнього Кута, ясно шо безпечніше, чи безпечніше для нас — хто його знає? Хто знає, чи правильно нам так робити? Після того, шо нам наобіцяли Гільді і Франсія, йти важко.
Але ми йдемо. Так і робимо.
Бо то принаймі ми так вирішили. Ліпше би мені ніхто не розказував, шо він має для мене зробити, чим усі ті шо хочуть як краще.
Надворі зараз глибока ніч, але обидва місяці вже світять яскраво. Увага всіх у містечку звернута не до нас, такшо ніхто не зможе нас зупинити. Через місто протікає маленький струмочок, через який перекинута кладка.
— Як далеко до Притулку? — питаю я пошепки на півдорозі через місток.
— Трохи є, — шепоче Віола.
— Як далеко це трохи є?
Вона секунду нічо не каже.
— Як далеко? — знову кажу я.
— Пару тижнів ходу, — каже вона не оглядаючись.
— Пару тижнів!
— А куди нам ще йти?
І відповіді я не маю, такшо ми йдемо далі. Через потічок, далі дорога йде вверх на дальній горб за долиною. Ми вирішуємо піти тудою, найшвиччим виходом з містечка, тоді знайти дорогу назад на південь до ріки і піти за нею. Бенова мапа кінчається Дальнім Кутом, такшо всі керунки ми визначаємо хіба за рікою.
Ми тікаємо з Дального Кута, а за нами йде стільки знаків питань, питань на які ніколи не буде відповіді. Чого мер і пару чоловік проїхали стільки миль аби самостійно напасти на якесь занюхане містечко? Чого вони дотепер женуться за нами? Чого ми такі важливі? І шо сталося з Гільді?
І я шо, вбив Метью Лайла?
І чи було правдою то, шо він підкінець показав мені в свому Шумі там у складі?
То була реальна історія Прентісстауна?
— Що було реальна історія? — питає Віола, коли ми спішимо по стежці.
— Нічо, — кажу я. — І харе до мене лізти.
Ми вибираємся наверх дальнього горба біля долини якраз коли через долину прокочується ще один гуркіт залпу. Ми зупиняємся і дивимся.
І ми бачимо.
Капець шо ми бачимо.
— О Боже, — каже Віола.
У світлі двох місяців ціла долина ніби світиться, місяці світять на будинки Дальнього Кута, на горби, на яких сади.
Ми бачимо, як чоловіки і жінки Дальнього Кута біжать униз із того горба.
Тікають.
А наверх виїжжають п’ять, десять, п’ятнацять чоловіків на конях.
А за ними лавами по п’ять ідуть чоловіки на пішо, в них рушниці, вони йдуть вишикувані за тим, шо мало би бути меровим конем.
Це не шпана. Зовсім не шпана.
Це Прентісстаун. Я почуваюся так, ніби світ кришиться мені під ногами. Це, бляха, всі чоловіки Прентісстауна.
У них утричі більше людей, ніж на Дальньому Куті взагалі.
Утричі більше рушниць.
Ми чуємо вистріли і бачим чоловіків і жінок Дальнього Кута, які падають по дорозі до своїх хатів.
Вони легенько захоплять містечко. Захоплять, і година не пройде.
Бо плітки були правдиві, ті плітки шо чула Франсія.
Чутки були правдиві.
Це армія.
Ціла армія.
Ціла армія йде по мене і Віолу.
Частина четверта
20. Армія чоловіків
Ми пригинаємося попід якимись кущами, хоть то вже й темно, хоть армія на другім кінці долини, хоть вони й не знають шо ми тута і вони ніяк не почують мій Шум серед всього того галасу, ми всеодно пригинаємся.
— Твої бінокулі бачать в темноті? — шепочу я.
Замісь відповіді Віола дістає їх зі своєї торби і притуляє до очей.
— Що відбувається? — каже вона, дивлячись через них, тиснучи на кнопочки. — Хто всі ці люди?
— Це Прентісстаун, — кажу я, витягуючи руку. — Здається, це взагалі всі чоловіки з цілого довбаного містечка.
— Як це може бути ціле містечко? — вона дивиться ще секунду чи дві, тоді передає бінокуль мені. — Який у цьому сенс?
— А то я знаю.
Нічний режим роботи бінокуля робить долину і всьо в ній яскраво-зеленим. Я бачу як нападники на конях галопують з горбів до центру містечка, на ходу стріляючи з рушниць, я бачу людей з Дальнього Кута, котрі відстрілюються, але переважно втікають, переважно падають, переважно вмирають. Армія Прентісстауна, здається, не дуже зацікавлена в полонених.