Дух сп’яніння. Алкоголь: Історія звичаїв уживання алкогольних напоїв
- Автор: Турунен Ари
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-98-4
- Переводчик: Ірина Малевич
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Дух сп’яніння. Алкоголь: Історія звичаїв уживання алкогольних напоїв». Краткое содержание книги:
Книжка — не заклик до тверезості або пияцтва, а лише своєрідна спроба нагадати, що, незважаючи на небезпеки, алкоголь посідає важливе місце в соціальному житті європейської людини. Спиртні напої — мастило для європейських звичаїв. Алкоголь надихає літературу та мистецтво. Адже недаремно в багатьох релігіях та міфах він уважався божественним першоелементом.
Для широкого кола читачів.
На п’яних гном і взагалі має зуба. Буває, гном так несамовито гнівається, що візьме та й повикидає їх надвір. У фінській народній традиції відомо чимало історій про те, як домовик повикидав п’яних зі дверей стодоли на вулицю. У переважній більшості історій п’яному не знаходиться місця в домі і він змушений іти ночувати в стодолу, звідки його викидає маленький червоний чоловічок. Відомі випадки, коли домовик викинув на вулицю також хазяїна, коли той пішов напідпитку гріти клуню405.
Стан сп’яніння — дуже добрий будівельний матеріал для історій про домовиків. Найчастіше ті, хто стверджує, що бачили домовика, були напідпитку. Це навіть змусило дослідників народних традицій думати, що червоний одяг і капелюх гнома можна було б списати на кольорові галюцинації, викликані вживанням алкоголю406.
Сп’яніння і домовик вдало співіснують. Домовики зляться на п’яних. А п’яна людина настільки захоплена, що бачить домовиків — маленьких червоних чоловічків.
Коли дослідник алкоголю Кеттил Бруун у 1950-х роках вивчав п’яних, стоячи біля них за ширмою з нотатником у руці, він ризикував не витримати дистанції до досліджуваного об’єкта. Одна тестова група так сильно сп’яніла ще на початку вечора, що перекинула ширму. Так один із піддослідних отримав привід для наполегливих погроз перекинути її знову. Тестова група ставилася до експериментаторів із підозрою й агресією407. У п’яного своя логіка, яку тверезим не зрозуміти. Тому п’яну людину прагнуть контролювати і для сп’яніння визначають місце і нагоду.
Багато правителів минулих часів були законотворцями і в багатьох законах, які вони створювали, звертали увагу на п’яну поведінку. Буква закону показує, яким імпульсивним був час, у якому жили наші предки. Люди реагували швидко і часто агресивно навіть на маленькі провокації. Не дивно, що сп’яніння прагнули взяти під контроль за допомогою закону.
Королі Кенту Глотгер і Едрик у VІІ столітті ухвалили серію законів, два з яких стосувалися пияцтва. Якщо товариш по чарці ділив посудину з іншим, він платив 6 шилінгів хазяїну, 6 шилінгів тому, в кого взяв посудину, і 12 шилінгів королю. Якщо товариш по чарці діставав свою зброю, але не завдавав ніякої шкоди, він мусив заплатити певну суму хазяїну і 12 шилінгів королю. Король Інє наприкінці VІІ століття ввів у дію закон, який стосувався бійок у шинку. Якщо п’яний затівав перепалку, а товариш не піддавався на провокацію, провокатор змушений був заплатити штраф у розмірі 30 шилінгів408.
Закони, що набули чинності в VІІ столітті, свідчать, що в шинку постійно існував ризик наразитися на агресію. Шістьма століттями пізніше агресія нікуди з шинків не поділася. У середині ХІІІ століття Бірґер Ярл видав у Швеції розпорядження, згідно з яким потрібно було укласти правила, які стосувалися миру в суді, у церкві й удома. Мир у суді та церкві не порушували, якщо той, хто став об’єктом нападу, повертаючись із церкви і суду додому, завертав у шинок409. Шинок, отже, був пом’якшувальною обставиною, і закон гласив, що після кількох випитих кухлів жертва також могла зчинити сварку.
Гільдія святого Георгія з Уппсали в ХV столітті уклала суворі правила пияцтва, які мали на меті запобігти порушенню миру. Якщо хтось розливав на підлогу більше пива, ніж міг витерти ногою, він мусив заплатити одну срібну монету. Якщо впускав чарку — 2 срібних монети, бив жінку в приміщенні гільдії — 2 монети, бив жінку в передпокої — 1 монету, бив жінку на дворі — 1/2 монети, виливав воду в передпокій або на вулицю — 2 монети, непритомнів на столі гільдії — 1/2 монети, цокався — 2 монети410. Побиття жінок було отож настільки ж серйозним, як і непритомність після цокання! Цокання було таким важливим ритуалом, що перед тим, як цокатися, потрібно було зняти головний убір, не можна було лаятись і сидіти за столом, маючи при собі зброю. Ніхто з членів гільдії не міг також бити охоронця, який стояв на дверях411.
Штраф не завжди зупиняв п’яного, а надто заможного. Інколи вдавалися до фізичного покарання, наприклад, палиць. Хільдеберт І (511—558) призначив за пияцтво покарання в розмірі 100 ударів палицею. Карл Великий, який сам уживав алкоголь досить помірно, віддав наказ бити нагайкою тих, хто сп’янів уперше, а тих, хто припускався цієї помилки знову, ще й приковував до ганебного стовпа412.
У Франції закон, що набув чинності 1536 року, гласив, що тих, хто напився перший раз, слід відправляти до в’язниці на хліб і воду, а тих, хто робив це повторно, шмагати нагаями413. Американські пуритани не лише шмагали п’яних, а й відправляли їх на виправні роботи. На тих, хто пиячив постійно, ставили ганебну мітку, яка забороняла їм купувати алкоголь414. В Англії часів Олівера Кромвеля, у ХVІІ столітті, було відоме покарання під назвою «плащ п’яниці». П’яницю запихали в бочку з вибитим дном. З бочки стирчали тільки голова і руки. Ноги були вільні, щоб п’яний міг марширувати як на параді415. П’яний міг переживати страшне похмілля, поки перебував у бочці.