Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Я враз наїжився. Я був чоловік, хоч і простий матрос, і мене не треба було вчити, як вестися з жінкою. Гендрік Гамел міг бути спільником Йоганеса Мартенса на старому «Спарвері», міг вести корабель по зорях, міг перечитати багато книжок, але з жінками — дзуськи! Тут уже я йому не піддамся.
На його тонких губах з’явилася звична хитра посмішка.
— А тобі до вподоби принцеса Ом? — запитав він.
— У таких справах матроси не дуже перебирають, — ухильно відповів я.
— Подобається вона тобі? — перепитав він, упившись у мене поглядом.
— Нічогенька, навіть дуже нічогенька, коли хочеш.
— Тоді скори її,— рішуче мовив він. — І настане день, коли ми здобудемо собі судно й виберемося з цієї клятої країни. Щодо мене, то я віддам половину шовку обох Індій за один добрий обід.
Він уважно на мене подивився й запитав:
— А ти зможеш її скорити?
Мене образила його недовіра, і він задоволено всміхнувся.
— Тільки не поспішай, — порадив він. — Що скоро робиться, те дешево ціниться. І гляди, не продешеви. Не дуже розкидайся своєю прихильністю. Дорого проси за свій воловий карк і жовтий чуб. Хвалити бога, що вони в тебе є, бо в жіночих очах вони варті більше, ніж розум цілої капели філософів.
Далі дні злилися в дивовижний безперервний вир: то аудієнція в імператора, то пиятика з Тайвуном, то наради з Юнсаном, то зустрічі з принцесою Ом. А крім того, з наказу Гамела, я щодня просиджував допізна, вивчаючи під проводом Кіма всі деталі придворного етикету й поводження, історію Кореї, її нових і старих богів, гречні вислови корейської мови, мову вищих станів, мову кулі.
Одне слово, жодному матросові не доводилося стільки працювати, як мені. А все-таки я був тільки маріонетка в руках Юнсана, який хотів використати мене задля своєї мети, і в руках Гамела, який задумав таке складне діло, що сам-один я, звісно, втопився б у ньому. Тільки з принцесою Ом я почував себе людиною, а не маріонеткою. Щоправда, оглядаючись тепер па той час, я і в цьому маю сумнів. Гадаю, принцеса Ом також робила зі мною все, що хотіла, хоч її серце й горнулося до мене. Для неї це було зовсім не важко, бо дуже швидко вона заволоділа й моїм серцем, і ніхто, ні вона сама, ні Гендрік Гамел, ні Юнсан не змогли б відірвати мене від неї.
Тим часом мене втягнено в палацові інтриги, яких я не розумів. Але одне я збагнув: вони проти принца Чоп Моп Джу, брата в других принцеси Ом. Мені й на думку не спадало, що в палаці існує так багато всяких більших і менших угруповань, що поширили свій вплив на всю країну, на всі її Сім Берегів. Проте я не сушив собі цим голови, склавши весь клопіт на Гендріка Гамела. Я докладно доповідав йому про всі дрібниці, що траплялися, коли його не було. Він сидів, насупивши брови, і цілі години, мов той терплячий павук, снував нове павутиння. Він, як мій особистий раб, наполягав на тому, щоб бути при мені скрізь і завше. Іноді Юнсан заперечував проти цього, а я сам, певна річ, також не брав його з собою, коли бував ~ з принцесою Ом. Одначе опісля я щоразу коротко розповідай йому про перебіг подій, за винятком, звісно, ніжних сцен, що його зовсім не стосувалися.
Гадаю, що Гендрік Гамел вважав за краще стояти осторонь і грати свою роль непомітно. Він спокійно розважив собі, що вся небезпека була на мені — якщо мені пощастить, то пощастить і йому, а якби я загинув, то він міг би викрутитись, як той тхір. Я певен, що він міркував саме так, проте, як потім ви побачите, його й це не врятувлло.
— Ти тільки допомагай мені,— казав я Кімові,— і все, що захочеш, буде твоє. Чого ти хочеш?
— Я хотів би командувати пхеньянськими Ловцями Тигрів і бути начальником палацової варти, — сказав він.
— Почекай трохи, й будеш… Я тобі обіцяю.
Я не думав про те, як я здійсню свою обіцянку. Той, хто нічого не має, може щедро обдаровувати весь світ. У мене, звісно, нічого не було, однак я обіцяв Кімові посаду начальника палацової варти. І пайцікавіше те, що я виконав свою обіцянку. Кіма призначили начальником Тигрових Ловців, хоч це й призвело його до сумного кінця.
Як я вже казав, інтриги та всілякії плани я склав на Гамела та Юнсана. Обоє вони любили політику, а з мене був простий собі хлопець, та ще й коханець, і, мабуть, я проводив свій час веселіше, ніж вони свій. Уявіть собі тільки: простий матрос, що бував у бувальцях, вічно бадьорий і безжурний, не задумуючись ні над минулим, ні над майбутнім, він бавиться й обідає з монархами, і його вважають за коханця принцеси, а такі голови, як Гамелова та Юнсанова, складають для нього широкі плани і здійснюють їх.