Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Пі, ні! Нехай веселий келих
Запалить серце нам вогнем.
Гей, подорожній, стін, скажи вам,
Де продають хмільне пиво?
За тим високим дубом? Добре.
Ну, прощавай, туди ми йдем.
Хитрий Гендрік Гамел усе розмірковував наперед: він заохочував і під’юджував мене на всякі витівки, бо через них Кім ставився прихильно не тільки до мене, але й до всієї нашої компанії. Я згадую тут про Гендріка Гамела, бо він був моїм порадником і причетним до всього, що сталося в Кейдзо; це він допоміг мені доскочити ласки Юнсана, здобути серце принцеси Ом та імператорову прихильність. Я був досить сміливий і спритний вести задуману гру, але вся сила розуму, потрібна для такої гри, належала Гендрікові Гамелові, і я відверто це визнаю.
Отак ми їхали до Кейдзо від мурів одного міста до мурів другого, долаючи снігові гори, помережані безліччю родючих і оброблених долин. Щовечора, коли смеркало, у горах спалахували сигнальні вогнища, що, ніби перескакуючи з верха на верх, летіли по всій країні. Кім щоразу уважно стежив за тими сигналами. «Ці низки вогнів летять до Кейдзо з усіх узбереж Чосопу, — пояснив він мені,— й несуть звістку імператорові. Коли вони спалахують по одному, то означає, що в країні все спокійно; коли по два — повстання або наскок ворога». Але ми бачили їх завжди тільки по одному. І цілу дорогу Вандервут, що їхав ззаду, з усього дивувався й вигукував: «Боже мій, що ж буде далі?»
Кейдзо виявилося досить великим містом. За винятком вельмож, або янбанів, усі містяни носили саму білу одежу. Кім пояснив нам, що досить глянути на вбрання, і вже видно, до якого стану належить людина. Бо, звичайно, кулі, мавши тільки те, що на ньому вдягнено, був дуже брудний. А людина в бездоганно білій одежі, звісно, мусила мати кілька її змін і наймати пралю, щоб давала лад тій одежі. А щодо янбанів, які носили різноколірне шовкове вбрання блідих відтінків, то до них, звісно, ця мірка не стосувалася.
Ми просиділи кілька днів у заїзді, попрали й полатали свій одяг, що геть порвався за довгу дорогу, і тоді нас покликано до імператора. На просторому майдані перед палацом стояли дві величезні статуї собак, більше схожих на черепах. Вони містилися на незграбних кам’яних постаментах, щонайменше вдвоє вищих від найвищої людини. Високі палацові мури з тесаного каменю були такі грубі, що їх не могли б пробити найбільші гармати за рік облоги. Сама брама була така завбільшки, як палац, і численними поверхами нагадувала пагоду: кожен вищий поверх був менший, і всі були з черепичними дахами й піддашками. Браму вартували темно вбрані вояки. Кім пояснив мені, що то пхеньянські Тигрові Ловці — найлютіші й найстрашніші вояки Чосопу.
Але годі про це. На опис самого тільки палацу не стало б і тисячі сторінок. Досить сказати, що ми побачили силу й владу в її матеріальному вияві. Тільки дуже давня й могутня цивілізація могла створити таку величну, обнесену високим муром, королівську будівлю з численними дахами.
Нас, морських заблуд, привели не до тієї зали, де відбувалися аудієнції, а, як нам здалося, до бенкетної. Бенкет уже кінчався, і всі присутні були у доброму гуморі. А скільки там товклося люду! Вищі достойники, принци крові, вельможі, бліді жерці, засмаглі офіцери вищого рангу, придворні дами з відкритими обличчями, розмальовані кісаи, себто танцюристки, що спочивали після танців, компаньйонки, камеристки, євнухи, служники і сила-силенна палацових рабів.
Усі присутні розступилися перед нами, коли імператор із своїм почтом підійшов, щоб подивитись на нас ближче. Як на азіата, він був веселий монарх. Його тонка, бліда шкіра не бачила сонця, і хоч йому було років із сорок, але він мав чималий живіт і кволі ноги. Колись він був, безперечно, вродливий. Про це свідчило високе шляхетне чоло. Але тепер його очі потьмянішали, повіки набрякли, губи тремтіли й сіпалися: давалися взнаки розмаїті надмірності. Як я потім дізнався, до цього призвів його Юнсан — найвищий буддійський жрець, але про нього мова буде далі.