Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Боже, але ж яка нагрянула буря! Сподіялося таке, що просто рятуйся хто як може! Проте не всі врятувалися. Змова вибухла передчасно. Власне, Йоганес Мартене прискорив вибух. Те, що він зробив, було найкращим приводом для Чон Мон Джу, і той не міг не скористатися з нагоди.
Уявіть собі: населення Чосону — фанатичні прихильники культу предків, а цей старий пірат, цей жаднюга голландець нічого кращого не вигадав, як разом із чотирма матросами викрасти золоті труни, де спочивали монархи з давньої династії Сіла. Свій наскок вони вчинили вночі і відразу ж подалися до морського берега. На їхнє нещастя, другого ранку знявся густий туман, вони заблукали і не знайшли тієї джонки, що її завбачливо спорядив Йоганес Мартене. їх оточили й схопили з наказу І Сун Сіна, місцевого урядовця і прибічника Чон Мон Джу. Тільки Германові Тромпові пощастило втекти в густому тумані, і згодом він оповів мені про це.
Тієї ночі, коли Кейдзо й увесь двір спокійно спали, навіть гадки ще не маючи, що сталося, звістка про святотатство швидко поширилася по Чосону, і половина північних провінцій повстала проти властей. З наказу Чон Моп Джу сигнальні вогинща й далі щоночі сповіщали, що в країні все спокійно, а в той час його гінці день і ніч мчали, заганяючи коней, по всіх шляхах Чосону. Виїжджаючи з міста через велику браму, я випадково побачив одного такого гінця, коли той смерком прибув у Кейдзо. Загнаний кінь упав, а змучений верхівець скочив на землю й далі поплентався пішки. Мені, звісно, і на думку не спало, що це він привіз із собою мою долю!
Гінець привіз звістку, що викликала палацовий переворот. Я вернувся десь так опівночі, і на той час усе вже закінчилося. Змовники захопили імператора в його власних покоях і змусили викликати всіх міністрів, яким тут-таки, перед його очима, повідрубували голови. У той самий час повстали й Тигрові Ловці. Вони схопили Юнсана та Гендріка Гамела й жорстоко налупцювали їх пласким боком меча. Семеро матросів, що були в палаці, втекли разом з принцесою Ом. їх урятував Кім, що з мечем у руці стримував Тигрових Ловців. Вони поранили його, кинули на землю, пройшлися по ньому потоптом, та, на своє лихо, він не помер від ран.
Як вихор літньої ночі, налетіла революція, — звісно, палацова революція, — і промчала. Влада перейшла до рук Чон Мон Джу. Імператор підписував усе, що той хотів. Країна вжахнулася, почувши про збезчещення монарших гробниць, захоплено привітала Чон Мон Джу і на тому заспокоїлася. Скрізь злітали голови високих урядовців, і їхні посади обіймали прибічники Чон Мон Джу, але на династію ніхто не замахувався.
А ось що сталося з нами. Йоганеса Мартенса та трьох матросів спершу возили по селах і містах, виставляючи на опльовування голоті, а опісля закопали по самі шиї в землю на майдані перед брамою палацу. їх напували водою, щоб довше підтримати життя, й манили смачними гарячими стравами, міняючи їх щогодини. Кажуть, що найдовше жив Йоганес Мартене — цілих п’ятнадцять діб.
Кіма довго й немилосердно катували, кістку за кісткою викручуючи із суглобів, а Гамела, в якому Чон Мон Джу вгадував мого духозбудника, скарали веслом, швидко і вправно забивши на смерть під захоплені вигуки юрби. Юнсанові дарували шляхетний скін. Коли посланець від Імператора, вірніше від Чон Мон Джу, приніс йому келих в отрутою, він саме грав у шахи зі своїм тюремником.
— Стривай, — сказав Юнсан. — Чемна людина не перебивав чужої гри на половині. Я вип’ю, як скінчу грати.
Посланець залишився чекати. Юнсан виграв партію і винив отруту.
Але наді мною і принцесою Ом Чон Мон Джу помстився так, як лише азіат може помститись, щоб мати змогу ціле життя втішатися покарою. Він не повбивав нас і навіть не посадив до в'язниці. Принцесу Ом позбавили стану й усіх титулів та ще й відібрали в неї все майно. І в кожному, навіть найменшому селі висів на видноті імператорський указ, де проголошувалось, що я нащадок династії Коріу і що ніхто не мас, права мене вбити. Той самий указ забороняв убивати й вісьмох матросів, які залишилися живі. Але нікому не дозволялося й допомагати їм чим-небудь. Вони ставали упослідженими, жебраками на битому шляху. Так само й ми з принцесою Ом мусили піти старцювати.
Ненависть Чон Мон Джу до мене й до принцеси Ом не вмирала довгі сорок років, і весь цей час нас жорстоко переслідували. На наше нещастя, доля нагородила його довгим життям, так само як нас — покарала ним. Я вже казав, що принцеса Ом була диво серед усіх жінок, і я можу без кінця казати й казати це, бо інших слів, щоб описати її, в мене немає. Десь колись одна поважна пані, чув я, сказала своєму коханому: «З тобою жити — хоч би й у шатрі, хоч би й на черствому хлібі». Принцеса Ом мало що сказала так, вона так і зробила, бо ж часто ми не мали навіть черствої шкоринки, а над головою замість шатра було голе небо!