Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Усім моїм спробам урятуватися від жебрацтва ставав на заваді Чон Мон Джу. У Сонгдо я став носієм дров і оселився з принцесою Ом у халупі. Після пекучої холоднечі надворі ми почували себе тут куди затишпіше. Але Чон Мон Джу знайшов мене, наказав покарати, накласти дошку на шию й знову викинути на битий шлях. А зима тоді була й не сказати яка люта. Бідолашний Вандервут замерз тої зими на вулиці в Кейдзо.
В Пхеньяні я зробився водоносом, бо це стародавнє місто, що його мури були старі ще за часів біблійного Давида, тамтешня людність вважала човном, і копати в ньому криницю означало затопити його. Тим-то тисячі носіїв з глечиками на плечах цілий день виходили й входили через браму, що біля річки. Працював і я серед них, аж доки Чон Мон Джу добрався до мене. Знову мене покарали, наклали на шию дошку, а тоді викинули на битий шлях.
І скрізь було так само. У далекому Вітджу я різникував. Перед своїм прилавком я в усіх на очах забивав собак, білував, розрубував туші й вішав па продаж, а шкури вичиняв, стелячи їх обдертим боком догори на дорозі під ногами перехожих. Проте Чон Мон Джу знайшов мене й тут, У Пайонгані я був помічником маляра, у Канвуні — працював на золотих копальнях, у Чіксані — сукав мотузки, у Надоку — плів брилі, у Ванге — збирав трави, у Масалпо — найнявся на рижову плантацію і за меншу платню, ніж останній кулі, тяжко працював на затоплених водою полях. Але хоч де б я не був і до чого б не брався — скрізь мене неодмінно досягала довга рука Чон Мон Джу, карала й кидала знову на жебрацький шлях.
Зо два роки ми з принцесою Ом шукали в диких горах і нарешті знайшли корінь жень-шеня. Ця рослина так рідко трапляється і так високо її цінують у медицині, що, продавши один корінець, ми могли б непогано прожити цілий рік. Але, коли я спробував продати корінець, мій скарб у мене відібрали, а самого так налупцювали, як ніколи доти, і дошка на шиї в мене висіла довше, ніж звичайно.
Мандрівні члени великого купецького цеху раз у раз доповідали Чон Мон Джу про те, де я живу, що роблю і куди простую. Проте з самим Чон Мон Джу я тільки двічі здибався відтоді, як впав у неласку. Вперше це трапилося вечірньої пори в горах Канвун, коли надворі лютувала хижа сніговиця. За кілька заощаджених мідяків я купив собі й принцесі Ом нічліг у найхолоднішому й найбруднішому кутку великої кімнати в заїзді. Розташувавшись там, ми саме заходилися були коло своєї вбогої вечері, що складалася з конячого бобу й дикого часнику, тушкованих із шматком старезної жилавої яловичини, коли почувся кінський тупіт і дзвін бронзових дзвіночків. Двері розчинилися, і до кімнати вступив Чон Мон Джу, струшуючи сніг зі свого коштовного монгольського хутра. Він був втіленням достатку, задоволення й сили. Для нього та десятка його челяді відразу ж знайшлося місце. Кімната була велика, і всі непомітно розмістилися в ній. Ненароком його погляд спинився на принцесі Ом та на мені.
— Викиньте тих жебраків геть! — наказав він.
І його конюхи вигнали нас батогами на сніг та холод. Але, як ви дізнаєтесь, ми ще раз зустрілися з ним багато років пізніше.
Утекти не було ніякої змоги. Мені жодного разу не пощастило перейти північний кордон, ані сісти в сампан, великий морський човен. Мандрівні торгівці поширили наказ Чон Мон Джу навіть по маленьких селах, і кожен мешканець Чосону знав про нього. Я був затаврована людина.
О Чосоне, Чосоне! Я знаю всі твої шляхи, всі стежини в горах, знаю всі твої обведені мурами міста, всі до найменшого села. Сорок років блукав я по твоїй землі, помираючи з голоду, а поруч мене блукала й помирала з голоду принцеса Ом. І чого ми тільки не їли з біди! То покидьки гнилого собачого м’яса, яке нам глумливо кидали різники, то міпарі, що росли на стоячих мулистих водах, то зіпсуте вже кімчі, яке смерділо на цілу милю і якого не міг перетравити навіть селянський шлунок. Я дійшов до того, що відбирав кістки в собак, збирав по дорогах розсипані зерна рижу, а морозними ночами крав у коней гаряче пійло з бобу.
Але все-таки я не вмер, і це не диво. Мене підтримували дві думки: зі мною була принцеса Ом, і я ніколи не губив певності, що прийде той день, коли мої пальці міцно вчепляться в горло Чон Мон Джу.