Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

— Тобі треба відпустити собі волосся на шлюбний вузол, — попередив якось мене Юнсан, і в суворих очах його щось спалахнуло таке, від чого він здався мені враз далеко людянішим і лагіднішим, ніж завше.

Але принцесі не личило віддаватися за матроса, хоча б він і претендував належати до стародавнього роду Коріу, якщо він не має ні влади, ні будь-яких ознак свого високого походження. Отже, оголосили імператорський декрет про те, що я принц Коріу. Незабаром після цього одному губернаторові п’ятьох провінцій, прихильникові Чон Мон Джу, хтось перебив кістки й відрубав голову, а мене призначено губернатором сімох провінцій давнього Коріу. У Чосоні число сім — магічне, тим-то для мене до п’ятьох провінцій додали ще дві, забравши їх від інших прибічників Чон Мон Джу.

Боже мій! Простий собі матрос… і його відрядили Мандаринським шляхом на північ у супроводі п’ятисот людей почту й солдатів! Він став губернатором семи провінцій. Його чекало п’ятдесятитисячне військо. Життя, смерть, тортури — усе було в його руках. У нього була скарбниця й скарбник, не кажучи вже про цілий полк писарів і тисячу збирачів податків, що видирали в селян останній гріш.

Мої провінції лежали на півночі країни, на кордоні з теперішньою Маньчжурією, що тоді звалася Гонду, або Червоні Голови. Жили там дикі кочівники, що деколи цілими хмарами переходили Ялу і, як та сарана, вкривали всю північну частину Чосону. Поговорювали, наче серед них було дуже поширене людожерство. Я з досвіду знав одне, що вони страшні в бою і їх дуже важко перемогти.

То був буремний рік. У Кейдзо принцеса Ом та Юнсан намагалися остаточно знищити Чоп Мон Джу, а я на півночі завойовував собі славу. Звісно, за плечима в мене стояв Гендрік Гамел, але для сторонніх я був головна дійова особа. Через мене він вимуштрував солдатів, познайомив їх із стратегією Червоних Голів. Війна була жорстока й тривала майже цілий рік, але внаслідок її на північному кордоні настав мир і на нашому боці Ялу не лишилось жодної Червоної Голови, крім мертвих.

Не знаю, чи записано на сторінках західної історії цей напад. Якщо записано, то можна визначити дату тих подій, про які пишу. Хоч є й інший спосіб. Треба знати, коли Гідейосі був японським сегуном[36]. Я чув про два напади Гідейосі років з п’ятдесят тому. Він добрався тоді до самого серця країни, пройшовши від Фузана на півдні до Пхеньяна на півночі; це він відсилав у Японію силу-силенну бочок з посоленими вухами й носами корейців, полеглих у бою. Я сам чув розповіді старих людей, що бачили ті бої на власні очі і випадком тільки врятували свої вуха й носи.

Але вернімося в Кейдзо, до принцеси Ом. О, що це була за жінка! Хто вже й знає, коли не я! Вона була мені дружиною сорок років. Ніхто не смів і слова сказати проти нашого шлюбу. Чон Моп Джу, впавши в неласку й утративши владу, подався далеко на північно-східне узбережжя, де міг лютувати, скільки йому захочеться. Юнсан мав необмежену владу. Ночами спалахували по одному сигнальні вогнища, що свідчило про мир і спокій по всій країні. Завдяки бенкетам та іншим розвагам, що їх улаштовував хитромудрий Юнсан, ноги імператорові щораз більше слабшали, а очі затухали. Принцеса Ом і я дістали те, чого так прагнули наші серця. Кім став начальником палацової варти. Губернатора тієї провінції, куди нас викинуло море, Квап Юн Джіна, що надів нам на шиї дошки і катував нас, назавжди вигнали із Кейдзо.