Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Серед цього пишного натовпу ми в своєму моряцькому вбранні мали чудернацький вигляд, і нас чудернацько й нотрактували. Здивовані вигуки перейшли в регіт. З усіх боків на нас налетіли кісан, по дві й по три на кожного, почали тягати й шарпати нас, мов приручених ведмедів, що виробляють всякі штуки. Звісно, це було образливо, та що ми, бідолашні, мали робити? Що міг, наприклад, зробити старий Йоганес Мартене із зграєю жартівливих дівчат, які тягали його за ніс, щипали за руки, лоскотали, аж доки він почав підскакувати на місці. Ганс Емден, щоб уникнути таких тортур, звільнив собі місце і, незграбно тупаючи ногами, протанцював голландського тапця. Уся зала аж качалася з реготу.
Все це було образливо для мене. Адже стільки днів я був Кімові горілчаним братом і тримався з ним, як з рівним. Мені не дошкуляли сміхотливі кісан. Твердо впершись ногами, я стояв, схрестивши руки. Ні лоскіт, ні щипання не могли примусити мене навіть здригнутись, і потроху кісан дали мені спокій, узявшись до легшої здобичі.
— Ошелеш хоч ти їх чим-небудь, бога ради! — пробурмотів Гендрік Гамел, що спромігся підступити до мене, тягнучи за собою трьох танцюристок.
Добре, що він міг бодай бурмотіти, бо щоразу, як він пробував заговорити, дівчата напихали йому в рот ласощів.
— Урятуй нас від цих йолопських жартів, — провадив він далі, відвертаючи голову від жмень, повних ласощів. — Ми мусимо зберегти гідність, розумієш, гідність. А ні — ми загинули. Вони зроблять з нас приручених звірів, забавку собі, а коли ми надокучимо, нас викинуть геть. Ти робиш те, що треба. Тримайся! Спини їх! Присилуй поважати й тебе, і нас усіх.
Останні слова ледь можна було розчути: кісан так напхали йому рота, що він уже майже зовсім не міг говорити.
Я вже згадував про те, що спритності й сміливості мені не бракувало, і тепер я гарячково шукав якогось виходу. І вирішив почати з євнуха, що, підкравшися ззаду, лоскотав мені пером шию. Я вже звернув на себе увагу тим, що тримався осторонь і не піддавався на всі напади танцюристок, а тепер багато присутніх зацікавлено стежили, як євнух дражнить мене. Я вдав, що нічого не помічаю, й не поворухнувся, доки не визначив місця, де він стояв, і відстані до нього. Тоді, не повертаючи ні голови, ні тулуба, я виважив руку і вдарив його. Удар був швидкий, як постріл, і попав йому просто в щоку та щелепи. Почувся тріск, ніби буря розколола щоглу. Євнух перекрутився, як опука, і, відлетівши футів на дванадцять, гепнувся на підлогу.
Сміх ущух. Чути було тільки здивовані вигуки та шепіт: «І Йон Ік». Я знову схрестив руки й став у презирливій позі. Авжеж, я, Едем Стренг, був також і актор. Я переконався в цьому з дальших подій. З усієї нашої компанії я став раптом найзначнішою людиною. Погордливим і зневажливим поглядом зустрічав я скеровані на мене очі. І вони опускалися додолу, відвертались усі, крім однієї пари. Це були очі молодої жінки. З розкішного вбрання та шістьох служниць коло неї видно було, що вона дуже значна придворна дама. І справді, це була Ом, принцеса з королівського дому Мін. Я, здається, сказав «молодої жінки»? Вона насправді була моя ровесниця, мала років тридцять і, незважаючи на свою вроду й зрілий вік, не була заміжня, як я згодом дізнався.
Лише вона одна сміливо дивилася мені в очі, і я мимохіть відвів свої вбік. Вона не хотіла, щоб я відводив їх, у її погляді не було ні виклику, ні ворожості, а самий тільки захват. — проте мені неприємно було визнати, що я зазнав поразки від кволої жінки. Глянувши на своїх принижених товаришів і на танцюристок, що книли й знущалися з них, я несподівано для себе враз знайшов те, що було мені потрібне, і плеснув у долоні, як роблять азіати, коли хочуть дати якийсь наказ.
— Годі! — гримнув я їхньою мовою, і то так, як гримають на підлеглих.
Груди в мене були здорові, так само й горло, і від мого реву могли полопатись у людей слухові перетинки. Я певний, що зроду-віку такий голосний наказ не лунав у священному повітрі імператорського палацу.
Величезна зала застигла. Перелякані жінки тулились одна до одної, неначе шукаючи захисту. Кісан покинули свої жарти і відступили, полохливо усміхаючись. Тільки принцеса Ом не поворухнулась і все дивилася широко розкритими очима просто на мене.
Запала глибока тиша, всі немов чекали якогось вироку. Очі юрби несміливо перебігали від імператора до мене. Мені стало глузду не порушити мовчанки: я, гордий і зарозумілий, спокійно стояв, схрестивши руки.