Таємниця Жовтої кімнати

— Так, я справді гадаю, що її закінчено й нічого нового ми вже не побачимо.

— І ви знаєте, хто винуватець? — запитав Ларсан.

— А ви?

— Знаю.

— Я теж, — мовив Рультабій.

— Чи то є одна й та сама особа?

— Навряд, — відгукнувся юний репортер. — Якщо, звичайно, ви не змінили своєї думки. — І додав із притиском: — Пан Дарзак — порядна людина!

— Ви цього певні? — запитав Ларсан. — Ну а я залишаюся при своїй думці. Ну що, закладемось?

— Гаразд! Але я поб’ю вас, пане Ларсан!

— Молодість не знає сумніву, — засміявся великий Фред, потискуючи мені на прощання руку.

— Не знає, — луною відгукнувся Рультабій.

Аж раптом Ларсан, який підвівся, щоб провести нас, схопивсь обіруч за груди й заточився. Аби не впасти, змушений був зіпертися на Рультабія. Мертвотна блідість укрила його обличчя.

— Боже мій, що це зі мною? Чи не отруїли мене? — І він розгублено подивився на нас.

Марно ми розпитували його, він не відповідав. Як підтятий, повалився на крісло, й більше ми не змогли витягти з нього жодного слова. Ми були надзвичайно стурбовані — нас непокоїв як його стан, так і те, що ми скуштували ті самі страви, які їв Ларсан. Ми метушились навколо нього. Здавалося, тепер болі він не відчував, але важка голова похилилася на плече, обважнілі повіки опали. Нахилившись над ним, Рультабій почав слухати його серце…

Коли він випростався, обличчя його було цілком спокійне, хоча хвилину тому він виказував занепокоєння…

— Спить! — сказав він мені й потяг до своєї кімнати, щільно зачинивши за собою двері в кімнату Ларсана.

— Якесь снодійне? — запитав я. — Може, панна Станжерсон вирішила геть усіх приспати сьогодні ввечері?

— Можливо, — неуважно відповів мій друг, думаючи про щось своє.

— А як же ми? Як ми? — вигукнув я. — Хто поручиться, що ми теж не ковтнули якогось снодійного?!

— Ви почуваєте млість? — холоднокровно запитав мене мій друг.

— Ані найменшої.

— Вас хилить до сну?

— Ні…

— Тоді, друже, запаліть оцю чудову сигару!

І він простяг мені першосортну гаванську сигару — дарунок Робера Дар— зака. А сам запалив люльку, нерозлучну свою носогрійку.

Так ми й просиділи в його кімнаті до десятої вечора, не перемовившись жодним словом. Рультабій півлежав у кріслі й палив без угаву, насупивши чоло й утупивши погляд кудись удалечінь. О десятій годині він скинув черевики й знаком показав мені, щоб я теж роззувся. Коли ми лишилися в самих шкарпетках, Рультабій прошепотів так тихо, що я скорше вгадав, аніж розчув слово:

— Револьвер!

Я витяг зброю з кишені піджака.

— Зарядіть!

Я вклав набої.

Тоді він рушив до дверей і відчинив їх так обережно, що навіть не рипнули. Ми вийшли в наріжну галерею. Після ще одного знаку Рультабія я зрозумів: мені слід зайняти спостережний пункт у темній комірчині. Я вже рушив був до своєї засідки, але Рультабій наздогнав мене й… поцілував. Потому так само обережно повернувся до моєї кімнати. Здивований цим поцілунком і трохи занепокоєний, я добувся до прямої галереї, яку й подолав без будь-яких перешкод. Перетнувши сходовий майданчик, я прокрався до свого закапелку. Перш ніж сховатись, уважно роздивився шнур, що підтримував завісу. Справді, досить було його пальцем торкнути, як важка завіса падала, тобто подавала умовний сигнал. Біля дверей Артура Рейса я почув кроки. «То він іще не лягав!» — подумав я. Але чому ж він, залишившись у замку, не вечеряв з професором та його дочкою? Принаймні я його бачив тоді, коли ми з Рультабієм підгледіли чаклування панни Станжерсон…