Таємниця Жовтої кімнати
- Автор: Леру Гастон
- Год: 1996
- Язык: украинский
- Год: Журнал "Всесвіт", 1996, № 4-7
- Переводчик: Катерина Квітницька-Рижова
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Таємниця Жовтої кімнати». Краткое содержание книги:
Я видобув із гаманця свої паперові «сліди». Перший, вирізаний з відбитків сліду татуся Жака, знайдений Ларсаном, тобто зі сліду грубого черевика, як викапаний співпав зі слідом, який був перед нашими очима. Другий — копія елегантного черевика — теж збігався з новим відбитком, щоправда, з ледь помітною відмінністю. Цей новий «елегантний» слід різнився від попереднього, знайденого нами на березі ставка, лише розміром. Ми не могли з певністю сказати, що ці сліди належать одній і тій самій особі, але й заперечувати це в нас не було жодних підстав. Можливо, цього разу невідомий узяв іншу пару черевиків.
Спрямовані подвійними слідами, ми з Ларсаном перетнули діброву й опинилися на березі того самого ставу, де вже побували під час свого першого розслідування. Але цього разу сліди тут не обривались, а звертали на вузеньку стежину, потім вели до шосе в бік Епіне. На щойно забрукованому шосе ми не змогли більше нічого побачити й мовчки повернули до замку.
На центральному подвір’ї розлучились, але згодом, унаслідок того що думки наші працювали в одному напрямку, знову зіткнулися під дверима кімнати татуся Жака. Ми знайшли старого служника в ліжку й одразу ж запримітили, що його одяг, жужмом кинутий на стілець, перебуває в жалюгідному стані, черевики, точнісінько такі, як ті, що ми вже бачили після першого замаху, були в багнюці. Звісне діло, так заквецяти взуття старий не міг ні коли допомагав переносити вбитого знадвору до вестибюля, ані коли бігав до кухні по ліхтар. І одяг не міг так помочити, бо дощ саме на той час ущух. Зате дощило перед подією й опісля.
Щодо старого, то на нього шкода було дивитися. Обличчя татуся Жака здавалося перевтомленим, він кліпав очима, в яких застиг переляк.
Ми допитали його. Спочатку він твердив, ніби ліг спати відразу після того, як викликаний дворецьким лікар прибув до замку. Ми його добре притиснули й довели, що він бреше. Врешті старий зізнався, що справді виходив із замку. Зрозуміло, ми запитали, для чого. Він відповів, що боліла голова, захотів подихати свіжим повітрям, але далі діброви не ходив. Тоді ми описали йому ввесь його маршрут з такою точністю, ніби це бачили на власні очі. Старий сів на ліжку й затрусився.
«Ви були не один!» — вигукнув Ларсан. — «То ви його бачили?» — пробелькотів татусь Жак. — «Кого — «його»? — перепитав я. — «Як кого? Чорного привида!» — І татусь Жак оповів, що ось уже кілька ночей поспіль з’являється чорний привид. Коли годинник б’є північ, тінь з’являється в парку й, неймовірно гнучка, никає поміж деревами. Здається, проходить крізь стовбури. Двічі татусь Жак, побачивши крізь вікно у місячному сяйві привида, рішуче підводився й виходив у парк. Позавчора ледь не наздогнав його, але привид устиг зникнути за рогом донжону. Сьогодні вночі, коли дошкуляла думка, що готується новий злочин, старий знову вийшов із замку й раптом посеред центрального подвір’я угледів чорного привида. Пішов за ним слідом, спершу на віддалі, потім підійшов ближче… Пройшов діброву, дістався до берега ставка, вийшов на дорогу до Епіне. Але там привид раптом зник…
«Ви не роздивилися його обличчя?» — запитав Ларсан. — «Ні! Бачив лише чорне вбрання…» — «Чому ж після подій у галереї ви не кинулися на нього?» — «Я не зміг… Мені було лячно… Ледве вистачило сили ходити за ним назирці…» — «Ви не ходили за ним назирці, татусю Жаку! — кинув я, і в голосі моєму забриніла погроза. — Ви йшли разом з цим привидом пліч-о-пліч до самісінької дороги на Епіне!» — «Ні! — заволав старий. — Дощ уперіщив немов з відра… Я повернувся! Не знаю, що сталося з привидом!..» Проте в очі мені він дивитись уникав.
Ми з Ларсаном вийшли. Надворі я запитав, утупивши в Ларсана погляд, щоб за виразом його очей уловити хід його думки: «Спільник?»
Ларсан звів руки, ніби закликаючи небо у свідки: «Хіба я знаю?.. Хіба можна щось достеменно знати в такій справі?! Ще добу тому я б заприсягнувся, що спільників у злочинця немає й бути не може!»