Таємниця Жовтої кімнати
- Автор: Леру Гастон
- Год: 1996
- Язык: украинский
- Год: Журнал "Всесвіт", 1996, № 4-7
- Переводчик: Катерина Квітницька-Рижова
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Таємниця Жовтої кімнати». Краткое содержание книги:
— Тож віднесімо вбитого до вестибюля…
Коли ми зібралися навколо «мертвої тіні», ніч раптово зробилася зовсім непроглядною через важку хмару, яка заховала місяць. Тож ми тепер могли лише обмацувати мерця, не пізнаючи, хто він такий. А ми горіли бажанням дізнатися… До нас долучився татусь Жак і допоміг перенести труп до вестибюля. Там ми поклали його на нижню сходинку. Поки несли, я відчував на руках ще теплу кров, що точилася з ран…
Татусь Жак збігав на кухню й приніс ліхтар. Схилившись над мертвим тілом, він освітив обличчя вбитого, й ми впізнали лісничого, того самого, якого хазяїн заїзду «Донжон» прозвав «зеленим чоловіком» і якого ще годину тому я бачив на порозі кімнати Артура Ренса зі згортком у руках. Але про те я міг розповісти тільки Рультабію, що, до речі, й зробив за кілька хвилин.
Я не смію замовчувати несказанний подив, скажу навіть — жорстоке розчарування, що його виказували Рультабій і Фредерік Ларсан, які пристали до нас у вестибюлі. Вони обмацували труп, роздивлялися мертве обличчя лісничого, його зелене вбрання й повторювали:
— Не може бути!.. Не може цього бути!..
А Рультабій навіть вигукнув:
— Казна-що таке!
Ошелешений татусь Жак кумедно зойкнув, виказуючи в такий спосіб свою скорботу. Він усіх переконував, що це помилка і що лісничий не міг бути вбивцею його хазяйки. Ми змушені були наказати йому замовкнути. Він так голосно стогнав, наче вбили його власного сина, мені навіть здалося, що такий недоречний прояв добрих почуттів до лісничого пояснювався страхом, який він відчував: як би його не запідозрили, буцімто він радіє з цієї драматичної смерті, адже кожному було відомо, що татусь Жак люто ненавидів лісничого. Я зауважив, що з-поміж нас усіх, зодягнених абияк, — хто босоніж, хто в самих шкарпетках, лише татусь Жак був убраний як годиться.
Однак Рультабій не спускав очей із загиблого: ставши навколішки на кам’яну підлогу вестибюля, він при світлі ліхтаря татуся Жака почав роздягати лісничого! Оголив йому груди, залиті кров’ю.
Потім раптом, вихопивши з рук татуся Жака ліхтаря, спрямував світло на зяючу на грудях рану. Тоді звівся на рівні ноги й з незвичною, якоюсь дивною іронією кинув:
— Ви гадаєте, що вбили цього чоловіка кулею або великим шротом… А йому в серце застромлено ножа…
Мені знову спало на думку, що Рультабій збожеволів. Я схилився над трупом. І тільки тоді зрозумів: на тілі лісничого не було жодного вогнепального поранення, лише в області серця виднів глибокий поріз, зроблений гострим лезом.
РОЗДІЛ XXIII
Подвійні сліди
Я ще не встиг отямитися від подиву, як мій юний друг поплескав мене по плечі й покликав:
— Ходімо зі мною!
— Куди? — запитав я.
— До мене в кімнату.
— А що ми там робитимемо?
— Помізкуємо.
Щиро кажучи, я особисто був неспроможний не те що мізкувати, а й взагалі думати. Мені важко було зрозуміти, як після трагічних подій цієї ночі Жозеф Рультабій міг про щось мізкувати. Втім, він таки виконав свій задум із холоднокровністю, гідною справжнього полководця в розпалі битви. Зачинивши за нами двері своєї кімнати, він кивнув мені на крісло, не поспішаючи вмостився навпроти, й, звісна річ, запалив свою люльку. Я дивився й дивився на нього, поки він міркував, і… заснув. Коли прокинувся, вже розвидніло. Годинник показував восьму ранку. Рультабія в кімнаті не було. Його крісло навпроти було порожнє. Я підвівся й почав потягатись, аж раптом двері розчахнулися й мій друг увійшов до кімнати. З виразу його обличчя я відразу зрозумів, що, поки я спав, він часу не гаяв.
— Як почувається Матильда Станжерсон? — одразу ж запитав я.
— Стан її викликає занепокоєння, але він не безнадійний!
— Ви давно вийшли звідси?
— На світанні.
— Працювали?
— Добре попрацював.
— Щось знайшли?
— Подвійні сліди ніг, які могли б мене спантеличити…
— Але не спантеличили?
— Ні.
— Вони вам щось пояснили?
— Так.
— Стосовно негаданого трупа — лісничого?
— Так. Тепер усе стало на свої місця. Сьогодні вранці, прогулюючись довкола замку, я помітив два чітких свіжих сліди, вони йшли поряд, паралельно. Я кажу «паралельно», бо інакше й бути не могло: якби хтось ішов за кимось, сліди подекуди накладалися б, а в даному випадку вони ні разу не співпадали. Ні, то були сліди, які немовби бесідували між собою. Ці подвійні сліди віддалялись од усіх інших десь посередині центрального подвір’я й вели в бік діброви. Я вже виходив на подвір’я, втупившись у землю, аби не загубити ці подвійні сліди, як мене наздогнав Фредерік Ларсан. Він тут-таки виявив неабияку цікавість до моєї роботи, бо ці подвійні сліди справді були варті того, щоб їм приділили належну увагу. Адже відбитки були ті самі, що фігурували в справі Жовтої кімнати: грубі шкарбуни та елегантні черевики… Але якщо тоді грубі сліди зустрілися з «елегантними» на березі ставка, щоб потім зникнути (з цього ми з Ларсаном зробили висновок, що вони належали одній і тій самій особі, яка перевзулася), то цього разу вони прогулювались разом. Цей факт ніби навмисне був націлений на те, щоб похитнути мою попередню впевненість. Ларсана, здавалося, це теж здивувало, тож ми, схилившись до землі, винюхували відбитки, мов собаки, що взяли слід.