Таємниця Жовтої кімнати
- Автор: Леру Гастон
- Год: 1996
- Язык: украинский
- Год: Журнал "Всесвіт", 1996, № 4-7
- Переводчик: Катерина Квітницька-Рижова
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Таємниця Жовтої кімнати». Краткое содержание книги:
Очевидно, вона гадала, що більш ніж батька мусить остерігатися цього юнака, який усе знав і вмів усе передбачати! Я згадав, як дворецький, прислужуючи за столом, радив нам скуштувати чудового «шаблі», яке, безперечно, перед тим побувало на столі професора та його дочки.
Так минуло хвилин із п’ятнадцять. За цих надзвичайних обставин, коли будь-що треба було розбудити Рультабія, я вирішив удатися до сильнодіючих засобів і вилив на його голову глек води. Він розплющив очі — нарешті! — але погляд у нього був застиглий… І все ж таки це був перший крок до перемоги. Я вирішив закріпити успіх: підняв його з підлоги, дав пару ляпасів.
О радість! Я відчув, як м’язи його напружились, почув шепіт: «Продовжуйте в такому ж дусі! Але не робіть стільки шуму!» Ляскати його по щоках і не робити при цьому шуму здалось неможливим, тож я заходився щипати його й торсати.
— Мені підсипали снодійного, — нарешті проказав Рультабій. — Я провів жахливі чверть години, силкуючись перебороти сон. Але тепер усе минуло… Не лишайте мене…
Не встиг він доказати ці слова, як до нас долинув жахливий, справді передсмертний крик…
— Лихо! Лихо! — заволав Рультабій. — Ми спізнилися!..
І кинувсь до дверей, але затерпле тіло ще не слухалося його: він наразивсь на стіну й упав. А я, затиснувши в руці револьвер, був уже в галереї й нісся як навіжений в напрямку апартаментів панни Станжерсон. Я був на розі прямої та наріжної галерей, коли з кімнати професорової дочки майнула чиясь постать і кількома стрибками досягла сходового майданчика.
Я вже не тямив себе і вистрілив… Оглушливий револьверний постріл пролунав у галереї, але чоловік не припинив своїх божевільних стрибків і тепер уже гнав сходами вниз. Я нісся за ним слідом, гукаючи: «Стій! Уб’ю!» Біжучи, зіштовхнувся з Артуром Рейсом, який біг мені назустріч з галереї лівого крила й волав:
— Що сталося?! Що сталося?!
Ми з ним майже водночас опинились на першому поверсі: вікно у вестибюлі було відчинено. Ми виразно бачили, як біг той чоловік, й інстиктивно вистрілили в його напрямку. Чоловік був за десять метрів попереду, він заточився, і ми вже вирішили, що зараз упаде. Вже готові були вистрибнути з вікна, коли побачили: чоловік чимдуж побіг далі. Я був у самих шкарпетках, американець — босоніж, тож у нас не було жодної надії наздогнати злочинця, якщо навіть наші кулі не наздогнали його! Ми розрядили останні набої, а той усе біг, біг… Він звернув праворуч, перетинаючи центральне подвір’я в напрямку правого крила замку, й потрапив у той самий глухий кут, оточений рівчаком і високою огорожею, де не було жодної можливості сховатися й звідки був тільки один вихід — двері маленької кімнати прибудови, де зараз мешкав лісничий.
Чоловік, хоч і був уражений нашими кулями, усе-таки зумів відірватися од нас метрів на двадцять. Раптом позаду, десь над нашими головами, розчахнулось одне з вікон галереї, й ми почули розпачливий голос Рультабія:
— Стріляйте, Берньє, стріляйте!
І світлу від місячного сяйва ніч прорізав іще один спалах. При світлі цього спалаху ми побачили татуся Берньє з рушницею — консьєрж стояв на порозі башти-донжону.
Він добре прицілився. Тінь упала. Але впала за рогом правого крила замку. Тобто ми бачили, що чоловік падає, але ріг будівлі заважав нам побачити, куди він упав. За двадцять секунд ми — Артур Ренс, Берньє та я — стояли над ним. Чоловік лежав непорушно.
Пробуджений, очевидно, від свого летаргічного сну криками та пострілами, Фредерік Ларсан, прочинивши вікно своєї кімнати, гукнув, як оце щойно робив Артур Ренс:
— Що сталося?! Що сталося?
А ми… ми схилились над загадковою мертвою тінню вбивці. Рультабій, який уже цілком очуняв, спустився до нас, і я крикнув йому:
— Він мертвий! Мертвий!..
— Тим краще, — відказав він. — Перенесіть тіло до вестибюля замку. — Але раптом спохватився: — Ні, ні, покладемо його в кімнаті лісничого!..
Рультабій постукав у двері кімнати лісничого… Ніхто не відповів, що мене, звісна річ, анітрохи не здивувало.
— Якби він був на місці, то вже неодмінно вийшов би, — мовив Рультабій.