Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
Губченко вийшов з комірчини й зателефонував до охоронця. Той дуже здивувався, що в інституті є ще хтось, крім нього, поцікавився, чому ж йому так довго не дзвонили, бо він уже хвилин двадцять як повернувся після обходу й пообіцяв зараз же знову ввімкнути світло.
Однак минуло ще не менш як десять хвилин, поки він нарешті дістався до розподільного щита й виконав свою обіцянку. Комп’ютер, дякувати Богу, від раптового вимкнення енергії помітно не постраждав, усе збережене було на місці, й Губченко знову взявся до діла. Ніби друге дихання відкрилося. Давно він не відчував такого натхнення. Висновки лилися, мов пісня. От тільки вони не дуже відображали загальний текст, особливо першу його половину, написану вже дуже давно. Довелося повертатися, дещо переробляти, дещо викидати, дещо дописувати.
О третій ночі повіки поважчали, боліла голова, немилосердно хотілося спати. Довелося перервати роботу, зварити собі каву. Чи то кава подіяла, чи просто через те, що довелося трохи порухатись, але працездатність повернулася.
Він закінчив роботу о п’ятій ранку. Потім, поки працював принтер, ще зварив собі кави, пив її й спостерігав, як ритмічно випливають із принтера сторінки його найкращого наукового дослідження. Усі вчорашні проблеми здавалися далекими й мізерними на тлі такого успіху. «Може, все ще буде добре, — думав він. — Може, МГ помиляється, може, щось не допрацював. Що саме?»
Думки ринули в інше русло, немов весняний потік. Але не в те русло, в яке хотів їх спрямувати Губченко. Він мимохіть згадав маленьку дівчинку, що полетіла в ступі зі старшим від неї й вочевидь ворожим хлопчиком. Мабуть, вона теж думала, що все минулося, втішалася, що небезпечна пригода — позаду…
Це майбутнє було химерне і незрозуміле. Дівчинка була схожа на бабу Ягу, як Губченкова донька — на Заступа. І все ж літала на ступі, з мітлою… Все це треба дослідити, треба туди повернутись і знайти її.
А для цього самому треба вціліти і врятувати МГ від загадкових переслідувачів з необмеженими ресурсами.
Остання сторінка випала з принтера. Губченко переписав собі на флешку всю свою працю, поклав віддрукований примірник у новеньку картонну течку, зав’язав поворозки, на обкладинці написав своє прізвище, назву рукопису і поклав його на стіл завідувача. Тоді передумав і поклав у стіл. Потім вимкнув комп’ютер і, переступаючи через промені, пішов до дверей. Відставив стілець, вийшов у коридор і замкнув за собою двері. Ще кілька кроків зробив, за інерцією високо піднімаючи ноги.
Він нікого не зустрів по дорозі. Чорний хід був відчинений. Губченко обережно визирнув на подвір’я, де вже на повну силу займався новий день. На нього тут ніхто не чекав. Може, дурні мої страхи, подумав Губченко. То дзвінка телефонного злякався, то темряви. Та й ті хлопчики нівроку на Петрівці й біля інституту — може, простий збіг? А я справді — як дурень. Пастки ставлю на людей. Ревун от… Він згадав, що не відімкнув датчиків ревуна. Ото було б сміху, якби, виходячи з лабораторії, наступив на власноруч підкладені кнопки!..
Цієї миті в надрах інституту страшно заревла доісторична потвора. Звук був такий потужний, ніби ревун стояв тут, поруч. У будинку навпроти засвітилося кілька вікон. Губченкові знову пощастило.
Він бігцем перетнув подвір’я, потім прохідний двір, вибіг на паралельну вулицю, далі — знову через прохідний двір і далі, до супермаркету, біля якого на тротуарі стояли його старенькі «жигулі». Моторошне завивання ревуна переслідувало його, аж доки зачинив за собою дверцята машини. Треба тікати подалі. Потрапити зараз комусь на очі — найгірше, на що можна сподіватися.
Викрадення
Губченко багато років мав мобільний телефон на картці. Скільки разів йому присилали від оператора SMS із пропозицією перейти на контракт, але він ніяк не наважувався.
— Не такі ми багаті, — пояснював він дружині своє небажання змінювати звичний порядок.
Звісно, це не означало, що його номер мобільного невідомий Заступовим поплічникам. Але надія була. Бо не так давно його старенький телефон геть розсипався, довелося купувати новий. І щоб уже новим було все, Губченко тоді поміняв номер — просто придбав на вулиці новий стартовий пакет. Є мало людей, яким цей номер відомий. Він набрав мобільний номер дружини й швидко сказав:
— Нам треба терміново виїхати з квартири. Зберіть негайно тільки найнеобхідніше. Не валізи, а маленькі сумочки…
— Ти що, напився, Губченку? — сонно спитала дружина.
— Роби, що я кажу. І не перебивай. Коли зберетеся, подзвони мені на мобільний. Тільки з мобільного на мобільний, зрозуміла?
— І не треба множини. А то ти не знаєш, що Оленка вже два тижні живе у Валєріка.
— Як це — живе? — справді не зрозумів Губченко.
— Ой, не вдавай дурня! — жінка роздратувалася. — Вдома треба хоч інколи бувати. А то геть пропав, а тепер у детективи грається.
— Послухай, Галю, кохана, — м’яко, скільки міг, сказав Губченко. — Я ні в що не граюся. Все це дуже серйозно. Будь ласка, роби те, що я кажу. Це дуже серйозно. Як зберешся… Власне, нічого не треба збирати. Візьми документи, всі гроші, які є в хаті, кофту, плащ і парасольку. І все. І виходь через п’ятнадцять хвилин до аптеки на Білоруській. Підійди до віконця — вона працює цілодобово — і замов там якогось аспірину.
— Ну?
— Ну, і все. Я під’їду, й зразу сідай у машину.
— А аспірин?
— Обійдемося поки що без аспірину. — Губченко вимкнув телефон.
Він сидів у машині за сто п’ятдесят метрів від аптеки — на протилежному боці вулиці за перехрестям. Тут стояло чимало машин. Поруч був нічний магазин з випивкою й закускою. Магазинчик мав нічного охоронця. Люди платять йому якісь гроші, й він принагідно наглядає за їхніми машинами, залишеними на ніч. Тому його «жигулі» серед усіх цих транспортних засобів не привертали ніякої уваги.
Було вже зовсім світло. Він добре бачив, як із-за рогу вийшла його дружина в недоречному, зважаючи на теплинь, плащі. Вона підійшла вже до аптеки, коли з-за того ж рогу вийшов парубок — і також у недоречній шкіряній куртці. Втім, якщо він стояв під будинком цілу ніч, то куртка була йому цілком необхідна. Він залишився на тролейбусній зупинці біля аптеки, не наближаючись до Губченкової дружини й не звертаючи на неї ніякої уваги. Губченко засумнівався, чи це не випадковий перехожий, але тут же з-за рогу, хитаючись, вивернув тролейбус. За півхвилини він зупинився й відчинив двері перед парубком. Той не зайшов.
Але тролейбусів інших маршрутів тут не буває. Тут ходить тільки один тролейбус — до ринку. Дві зупинки. Якщо ти стоїш на зупинці й не сідаєш у цей тролейбус, це може означати тільки одне: ти не його чекаєш.
Можливо, Губченко й не звернув би уваги на чорну «волгу», що зупинилася на протилежному боці вулиці. Але з неї ніхто не виходив, і Губченко вирішив, що більше чекати не можна. Він виїхав на тротуар між стовпом і деревом, ледь не пробивши собі піддон картера об бордюр. Під’їхав до аптеки й відчинив праві дверцята. Мабуть, вираз його обличчя був такий, що дружина не вагалася ні хвилини й швидко сіла в машину. Парубок, уже не криючись, рушив до «жигулів», але було пізно. Губченко мало не збив його з ніг, промчав порожнім тротуаром і завернув у свій двір.
У дзеркальце, перш ніж зникнути за будинком, він бачив, як парубок підбіг до проїзду, він не знав, що робити, тож розвернувся до «волги». Але тролейбус уже рушив і знову закрив його від співробітників. Проїхавши через двір, Губченко не звернув на Ікара, що було б логічно, а знову проїхав по тротуару, і знову заїхав у двір, пролетів наскрізь, і знову виїхав у той же проїзд, завернув ліворуч і потім праворуч. Світлофори ще не працювали, тож він вискочив на Мельникова й помчав, порушуючи всі мислимі правила. Волга не вміла їздити так, як його «жигулі», до того ж вона втратила чимало часу, поки розвернулася, і Губченкові вдалося добряче відірватися від переслідувачів.