Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Детское фэнтези » Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:

От уже ніби й довідалися, що то за страшна сила, яка прагне знищити всіх людей і взагалі всіх живих істот на Землі, а як її здолати — так нікому й не відомо. Безнадійний, жахливий, авантюрний план Лисого не сподобався нікому — ні Лелі, ні Марічці, ні Бороді… І все ж усі вони й навіть півень на ймення Сокіл беруться допомогти. Страшно й подумати, до чого це може призвести.
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
1 ... 58 59 60 61 62 63 64 65 66 ... 97
Перейти на страницу:

Викотив машину з гаража, не вмикаючи двигуна, зачинив ворота, потім іще прокотив «жигуля» вниз, майже до виїзду з кооперативу, аж тоді завів і під’їхав до шлагбаума.

— О! А коли це ви пройшли, що я не помітив? — Дякувати Богу, охоронець був знайомий.

— Та давно вже, — відповів Губченко. — Десь ви, мабуть, відходили на хвилинку.

— Дивно, — промимрив охоронець.

Вести з ним розмову далі було безглуздо. Щойно шлагбаум піднявся на достатню висоту, водій газонув, і, здійнявши куряву, «жигуль» помчав у напрямку моста.

Міст з’єднує те, що природа вважає різним. Урвистий правий берег лишився позаду. Попереду був пологий, зарослий високими травами лівий. Губченко знав, що не втече. Надто досвідчені й треновані люди полювали на нього. Але він знав і дещо інше: там, на лівому березі, він виграє час.

Фундамент крутого дядька

Десна в цьому місці робила крутий віраж, утворюючи видовжений півострів. Річка вона норовлива, непевна, вередлива. Цього року їй хочеться текти так, а вже наступного — інакше. То на радість рибалкам намиє довгу піщану косу, де вони потім приманюють глюкалом сома, то їм на горе з’їсть ту косу за один рік, вріжеться в протилежний берег і намиє весь виграний пісок десь посередині русла, утворивши острів. За два-три роки острів заросте травою, там заведуться жаби, і до них злетяться лелеки — на бенкет. А соми й рибалки шукають собі інше місце для спілкування.

Колись Десною ходив кораблик на повітряній подушці — аж за Остер, уперті буксири тягли важкі баржі, рибалки ганяли туди-сюди на моторних човнах. Доводилося дбати про фарватер. То тут, то там постійно гуркотіли земснаряди, поглиблюючи русло. А пісок вимивали на півострів. Зникли під цими дюнами трави й верболози, поховані під ним цілі генерації вужів, польових мишей та їжаків.

А людям ця намита територія сподобалася. Вони почали її ділити й роздавати різним установам під дачні ділянки. Загуркотіли «камази» з чорноземом, щебенем, лісом і цеглою, вишикувалися вздовж і впоперек, немов вартові, стовпи електропередач, потяглися вервечки майбутніх дачників від дебаркадера-пристані та від автобусної зупинки.

Швидкість, із якою довгий півострів перетворився на селище, вражала навіть річку. Вона раз у раз намагалася то підмити, то перерізати це утворення. Але люди підкладали залізобетонні блоки, стоси мішків із злежаним торішнім цементом, прокладали дренажні й обвідні канали, вгамовували й переконували Десну: тут уже ми господарі, поводься пристойно.

Вона пручалася й звивалася. То підмиє городи, то відступить, то розіллється навесні й залишить на ділянках мул, гадюк і дохлу рибу… Людей це не зупиняло. Вони знали свій інтерес і своє право.

Будиночок Губченка стояв у корені півострова, недалеко від води, але й не так близько, щоб примхи річки йому дошкуляли. Будиночок хоч і невеличкий, але на високому бетонному фундаменті, дерев’яний, обкладений цеглою. Всередині залізна піч під дрова, три кімнатки, горище і два підвали. Один очевидний, а другий такий, що знайти його неможливо. Колись, коли ще тільки будувався, це була ніби гра: буде син чи онук, для нього це буде надійна схованка. Сина не народив, донька до цієї схованки поставилася байдуже, жінка про неї взагалі не знала, тож кращого місця для нової МГ й не вигадаєш.

Так він принаймні думав до того, як наблизився до дверей. А їх відчиняла стороння людина. Це неважко. Замок там дуже простий — якщо закортить, можна відімкнути навіть ножичком. Губченко знав, що замок для злодіїв — не перешкода. Навпаки, грабують ті дачі, які мають дорогі замки. Це ніби сигнал такий: ми багаті, у нас є що красти. Зрештою, ці двері вели всього лише до прибудови, а там, крім старого зношеного одягу, нічого цінного не було. Залізна піч була цінна, але хай би хто спробував її винести!

А от внутрішні двері — з прибудови в кімнати — були замкнені на справжній замок із секретом. Їх подолати не так просто. Втім, справа була зараз не в них, а в гномику. Колись в Америці Губченко побачив, що мало не біля кожного будиночка стоїть у палісаднику невеличкий гном. Інколи двоє-троє. Ці нехитрі скульптурки ніби оберігали господарів та їхнє майно. Ці гномики були страшенно наївні, як і багато що інше в американському повсякденні, але запали чомусь у душу.

Тож коли збудували дачу, він узяв стару вицвілу Оленчину іграшку — зеленого гнома — й почепив його на двері, на металеве кільце, що слугувало за ручку вхідних дверей. Бідна ганчір’яна істота висіла там уже багато років, переживаючи мороз і спеку. Але ґанок надійно захищав її від дощу й снігу, тож гномик стійко зносив усі негаразди свого сторожового життя.

Коли їхали з дачі, кільце піднімали вгору, воно не висіло, а стояло над гномом, спираючись на двері. Що на поверхні, те не дуже помітне. Тож якби Губченко побачив, приїхавши вчергове на дачу, що кільце не стоїть, а висить, це б означало одне з двох: або трапився незначний землетрус, або хтось відчиняв двері.

Оце він зараз і помітив. Кільце висіло. Отже, хтось відчинив двері, не помітивши, що кільце стоїть. Коли двері відчинилися, воно впало — до того ж практично беззвучно, оскільки між ним і дверима була товста нейлонова нитка, що радикально пом’якшувала удар кільця об двері. А коли незвані гості виходили, на кільце уваги не звернули. От і все.

Яких після них чекати сюрпризів у хаті, Губченко не знав. Швидше за все, просто все акуратно перевернули з ніг на голову, потім поставили знову на ноги, нічого вартісного не знайшли й рушили геть. Але могли бути й жучки і датчики руху і казна-що ще. Якщо вони справді є, то за мить після того, як він відчинить двері, люди з Коміренкової контори знатимуть, де він, Губченко, є. А це означає, що виграний такими зусиллями тайм-аут негайно закінчиться.

Доріжка з прямокутних бетонних плит вела до залізного вагончика, який з’явився тут іще раніше, ніж будинок, і спершу правив за спальню, кухню, вітальню й комору. Тепер — тільки за кухню та їдальню в дощову погоду. На цій доріжці ніяких слідів і не могло лишитися.

Двері в підвал замикалися зсередини, тож відчиняти їх гостям не було ніякого сенсу. Трава на ділянці стояла висока, некошена, неохайна. Слідів на ній не було. Працювали акуратно. Губченко повернувся до машини й замислився. Що робити далі, він не знав. Сів за кермо і рушив назад, до міста. Проїхав сто метрів і зупинився. Розвернутися тут не було де. Він залишив машину на вулиці й пішов аж у кінець, де біля річки була нічия ділянка.

Колись її придбав якийсь дядько — страшенно кручений і наворочений. Він за тиждень поклав бетонний фундамент заввишки в півтора метри, накрив його бетонними плитами… А потім зник. Уже згодом до Губченка дійшли чутки від Валентини Сидорівни, сусідки, яка знала все про всіх. Вона повідомила, що дядька посадили «за махінації». Все майно конфіскували, а про ділянку, мабуть, не знали, бо ніхто не приїжджав, не обмірював і взагалі.

Пробратися до залізних воріт унизу пандуса було непросто — крізь потрісканий бетон пробилися високі бур’яни. У воротях була хвіртка з чудернацьким врізним замком. Та в «жигулях» була невеличка болгарка на батарейках. Не минуло й півгодини, як хвіртка відчинилася.

Загальні збори трудового колективу

В інституті було не протовпитися. Губченко аж злякався: чи туди потрапив? Він просто вже не пам’ятав, коли в цих коридорах було стільки народу. Ба навіть більше: серед співробітників були й такі, кого він узагалі не пам’ятав. Якісь молодики в окулярах і драних джинсах, дівахи з погано прикритими молодими тілами… От із сивими було все гаразд. Вони підкреслено шанобливо віталися з Губченком, але було помітно, що на довгу розмову не розраховують. Якоїсь миті Губченко навіть відчув, що його обходять.

Не так обходять, як на перегонах, а так як обходять прив’язаного біля магазину пса. Ясно, що домашній, ясно, що не кусається, але ж пес… Хтозна, що в нього у голові!

Причина велелюдності з’ясувалася невдовзі. Загальні збори трудового колективу. Від цього вислову потягло чимось дуже радянським, давно забутим.

1 ... 58 59 60 61 62 63 64 65 66 ... 97
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)