Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Будиночок Губченка стояв у корені півострова, недалеко від води, але й не так близько, щоб примхи річки йому дошкуляли. Будиночок хоч і невеличкий, але на високому бетонному фундаменті, дерев’яний, обкладений цеглою. Всередині залізна піч під дрова, три кімнатки, горище і два підвали. Один очевидний, а другий такий, що знайти його неможливо. Колись, коли ще тільки будувався, це була ніби гра: буде син чи онук, для нього це буде надійна схованка. Сина не народив, донька до цієї схованки поставилася байдуже, жінка про неї взагалі не знала, тож кращого місця для нової МГ й не вигадаєш.

Так він принаймні думав до того, як наблизився до дверей. А їх відчиняла стороння людина. Це неважко. Замок там дуже простий — якщо закортить, можна відімкнути навіть ножичком. Губченко знав, що замок для злодіїв — не перешкода. Навпаки, грабують ті дачі, які мають дорогі замки. Це ніби сигнал такий: ми багаті, у нас є що красти. Зрештою, ці двері вели всього лише до прибудови, а там, крім старого зношеного одягу, нічого цінного не було. Залізна піч була цінна, але хай би хто спробував її винести!

А от внутрішні двері — з прибудови в кімнати — були замкнені на справжній замок із секретом. Їх подолати не так просто. Втім, справа була зараз не в них, а в гномику. Колись в Америці Губченко побачив, що мало не біля кожного будиночка стоїть у палісаднику невеличкий гном. Інколи двоє-троє. Ці нехитрі скульптурки ніби оберігали господарів та їхнє майно. Ці гномики були страшенно наївні, як і багато що інше в американському повсякденні, але запали чомусь у душу.

Тож коли збудували дачу, він узяв стару вицвілу Оленчину іграшку — зеленого гнома — й почепив його на двері, на металеве кільце, що слугувало за ручку вхідних дверей. Бідна ганчір’яна істота висіла там уже багато років, переживаючи мороз і спеку. Але ґанок надійно захищав її від дощу й снігу, тож гномик стійко зносив усі негаразди свого сторожового життя.

Коли їхали з дачі, кільце піднімали вгору, воно не висіло, а стояло над гномом, спираючись на двері. Що на поверхні, те не дуже помітне. Тож якби Губченко побачив, приїхавши вчергове на дачу, що кільце не стоїть, а висить, це б означало одне з двох: або трапився незначний землетрус, або хтось відчиняв двері.

Оце він зараз і помітив. Кільце висіло. Отже, хтось відчинив двері, не помітивши, що кільце стоїть. Коли двері відчинилися, воно впало — до того ж практично беззвучно, оскільки між ним і дверима була товста нейлонова нитка, що радикально пом’якшувала удар кільця об двері. А коли незвані гості виходили, на кільце уваги не звернули. От і все.

Яких після них чекати сюрпризів у хаті, Губченко не знав. Швидше за все, просто все акуратно перевернули з ніг на голову, потім поставили знову на ноги, нічого вартісного не знайшли й рушили геть. Але могли бути й жучки і датчики руху і казна-що ще. Якщо вони справді є, то за мить після того, як він відчинить двері, люди з Коміренкової контори знатимуть, де він, Губченко, є. А це означає, що виграний такими зусиллями тайм-аут негайно закінчиться.

Доріжка з прямокутних бетонних плит вела до залізного вагончика, який з’явився тут іще раніше, ніж будинок, і спершу правив за спальню, кухню, вітальню й комору. Тепер — тільки за кухню та їдальню в дощову погоду. На цій доріжці ніяких слідів і не могло лишитися.

Двері в підвал замикалися зсередини, тож відчиняти їх гостям не було ніякого сенсу. Трава на ділянці стояла висока, некошена, неохайна. Слідів на ній не було. Працювали акуратно. Губченко повернувся до машини й замислився. Що робити далі, він не знав. Сів за кермо і рушив назад, до міста. Проїхав сто метрів і зупинився. Розвернутися тут не було де. Він залишив машину на вулиці й пішов аж у кінець, де біля річки була нічия ділянка.

Колись її придбав якийсь дядько — страшенно кручений і наворочений. Він за тиждень поклав бетонний фундамент заввишки в півтора метри, накрив його бетонними плитами… А потім зник. Уже згодом до Губченка дійшли чутки від Валентини Сидорівни, сусідки, яка знала все про всіх. Вона повідомила, що дядька посадили «за махінації». Все майно конфіскували, а про ділянку, мабуть, не знали, бо ніхто не приїжджав, не обмірював і взагалі.

Пробратися до залізних воріт унизу пандуса було непросто — крізь потрісканий бетон пробилися високі бур’яни. У воротях була хвіртка з чудернацьким врізним замком. Та в «жигулях» була невеличка болгарка на батарейках. Не минуло й півгодини, як хвіртка відчинилася.