Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
Назустріч ішла колона військових машин, він з великим ризиком проскочив перед головним газиком і вискочив на Дорогожицьку. За першим будинком — праворуч, далі через двір до заправки, звідти праворуч. Він встиг помітити хвіст «волги», що завернула на Дорогожицьку, а от його вони вже побачити не могли.
— Що ти виробляєш? — нажахано спитала дружина.
— Почекай, потерпи, — сказав Губченко. — Я тобі все поясню.
Втім, він знав, що бреше. Всього він їй, безперечно, пояснювати не буде.
— Губченку, мені страшно, — голос дружини був уже благальний.
— Мені теж, але ти не бійся. — Губченко не дбав про логіку. — Я не дам їм тебе образити.
— Кому їм?
— Їм, — твердо відповів Губченко, даючи зрозуміти, що більше нічого заразне пояснюватиме.
— Куди ми їдемо?
— Туди, де нас не шукатимуть.
Дорога в нікуди
До Старого Новодуба вони дісталися вже в другій половині дня. А спочатку шукали вулицю, що на ній, як пам’ятала дружина, жив Валєрік Потім чекали сьомої години, щоб «не будити дитину». Зателефонували з її мобільника на мобільник Оленки. Донька спросоння вирішила, що це батьки з міркувань збереження моральності приїхали визволяти її з лабет розпусти.
Але телефон узяла мати, і з її голосу, а не слів, доця зрозуміла, що справді сталося щось серйозне.
А поки чекали її пробудження, жінка весь час намагалася витягти з Губченка пояснення, «куди це він вліз». Він пообіцяв іще раз: мовляв, як уже буде з ними Оленка, тоді все розкаже, щоб не повторювати. Це пояснення дружину не задовольнило, але була вона така налякана, що мусила погодитися ще потерпіти.
Вискочила донька й не озираючись побігла до машини. Губченко наозирався за них двох, але нічого підозрілого не помітив. Вони рушили, й довелося розповісти родині, що сталося.
— Ти пам’ятаєш Коміренка? — спитав він дружину.
— Ой, Губченку, давай без вступів. Як наче від того, чи я його пам’ятаю щось залежить.
— Так. Маєш рацію, — погодився Губченко й подумав, що це добре — похвалити дружину на самому початку розмови. — Коміренко винайшов… коротше, йому вдалося відкрити таке, що тягне на Нобелівську премію. Але і він і його винахід потрапили в лапи дуже потужних людей. Дуже потужних. Ви навіть не уявляєте собі, наскільки. Зрештою вони вбили Коміренка, швидше випадково, ніж навмисне. Але перед смертю він просив мене допомогти з його винаходом. Ці люди знають, що він до мене звертався. Зараз вони безпорадні, без Коміренка вони не вміють користуватися тим, що потрапило їм до рук…
— Губченку! Про що ти говориш? Що за викрутаси? Там що, атомна бомба? Кажи як є!
— Не перебивай мене. Я все одно не скажу більше, ніж можу. Там гірше ніж атомна бомба. Це те, що може знищити людство.
— І ти?.. Тобі?.. Ти справді?..
— Я сказав, не перебивай. Насправді я не знаю, чи можу їм бути корисним, чи можу їм зашкодити, — це не має значення. Найгірше те, що вони вважають, ніби я можу — або зашкодити, або допомогти.
— Губченку! Не лізь у цю справу!..
— Мамо, дай йому договорити, — втрутилася донька, яка, схоже, повірила й зрозуміла.
— Послухайте мене, — терпляче повторив Губченко, проїжджаючи на червоне світло. — Якщо вони мене схоплять, то чи буду я їм допомагати, чи ні — не має ніякого значення. Мені однаково не жити — рано чи пізно. Якщо ж вони схоплять вас, то, по-перше, я муситиму їм допомагати, по-друге, не жити нам усім трьом.
— Куди ми їдемо? — спитала Оленка.
— Ми їдемо в Старий Новодуб. Нам треба… Мені треба витримати паузу. Власне, їм треба дати час, щоб вони не гарячкували, щоб тверезо поміркували, хоч я й сумніваюся в їхніх розумових здібностях…
— Ти вже з ними познайомився? — вибухнула дружина. — Я так і знала!
— Мамо! — спробувала її вгамувати Оленка.
— А ти не мамай, не мамай! Краще за собою стеж! Зовсім совість загубила. І це через тебе! Дітей виховувати треба, а не все їм дозволяти. Сю-сю-сю, доцю, доцю. Додоцявся! З дому з’їхала! Нерозписана живе! Не-роз-пи-са-на!! Перед усіма людьми!
— А що, краще, як ви, ховатися?
— Що?!
— Нічого. Ви коли одружилися? А я коли народилася? Чи ти гадаєш, у мене аж так погано з арифметикою?
Дружина замовкла, присоромлена, але здаватися, ясна річ, не збиралася. Ситуація була надто складна, не до кінця зрозуміла, тож винуватого знайти вона просто була зобов’язана. У неї було так багато запитань, що вона не знала, з якого розпочати. До того ж була майже впевнена, що чоловік не відповість. Вона лишилася в меншості, й це надавало їй більшої наснаги. Тому Губченко вирішив уникнути подальшого розпалювання скандалу.
Вони саме виїхали за місто. Біля першого-ліпшого кафе він зупинився й запросив милих леді на сніданок.
— Мені шматок у горло не полізе, — відрубала дружина.
Та все ж слухняно вийшла з машини й пішла до кафе. Вони поїли бутербродів із непереконливої свіжості ковбасою, попили чогось, що називалося кавою, і весь цей час вона мусила поводитися пристойно, бо барменка за стійкою сиділа як влита, нікуди не збираючись виходити. Вони розрахувалися й поїхали далі.
— Що це за така прикольна назва — Старий Новодуб? — спитала донька.
— Це коли я служив в армії, у мене там був друг Олекса Позняк. Він закінчив сільськогосподарську академію…
— Агроном? — перебила дружина.
— Ні, інженер. Його призвали на два роки, як і мене, — їх там було чоловік двадцять однокурсників. А я один з університету. Однак саме з Олексієм ми дуже здружилися. Він мені подобався своїм глибоко пофігістським ставленням до служби. Тобто не був нехлюєм, як я, все робив як слід, але… От до всього ставився з дуже здоровим гумором…
— І це ти через стільки років згадав про нього?
— Так, — не дуже впевнено відповів Губченко. — Саме про нього й згадав. По-перше, нас там не шукатимуть. По-друге… Знаєш… От я думав, що в інституті можу покладатися на Тихолоза, а тепер…
— Чим тобі вже й Тихолоз не догодив? — здивувалася дружина. — Дуже порядний інтелігентний чоловік. І його Таня дуже…
Губченко зрозумів, що ляпнув зайвого і промовчав. А після досить тривалої паузи додав:
— На кого іншого, а на Позняка, я думаю, ми цілком можемо розраховувати. От розумієте, він п’ять років провчився в столиці, а лишався сільським хлопцем і ніскільки не комплексував із цього приводу.
— Так може, він тупий? — припустила Оленка.
— Ні, він просто справжній. Самодостатній. Це дуже рідкісна порода людей. Він у Старому Новодубі сільський голова.
— Ого! — вигукнула Оленка. — А ми що, надовго?
— Не знаю, — чесно відповів Губченко. — Сподіваюся, що ні. Але…
— Щось ти, Губченку, темниш, — дружина згадала, що ще не визначила винного. — Тихолоз що, теж у цьому замішаний?
— Тихолоз — ні.
— А хто?
— Ніхто. Тільки я.
— Не вірю! — категорично відрубала дружина.
— Не вір, — дозволив Губченко. — Але припусти, що все це правда. Який у нас є інший варіант?
— Можна було б поїхати на Донбас, до твоїх родичів.
— А вони такі дурні, що у родичів не шукатимуть.
— У тебе стільки родичів…
— Мамо! — знову втрутилася Оленка.
І тієї ж миті в неї задзвонив телефон. Губченко не встиг її зупинити.
— Алло! Валєрік?.. Ні. Ну, тобто так… Ну, не сердься. Просто… Розумієш… у нас захворіла бабуся на Донбасі… Так, є… Ну, мало чого я тобі не казала… Ну так, ми з батьками їдемо на Донбас… Звичайно, зразу, а що? Куди відкладати? Слухай, ну що ти… Я тебе прошу, не скочуйся до вульгарності… Так, передзвоню.
Коли вона відімкнула телефон, Губченко попросив її:
— Доню, у мене до тебе велике прохання. Не дзвони йому. Принаймні кілька днів.
— Ти що!
— Я тебе дуже прошу.
Вона промовчала. Ніколи йому не брехала і тепер вирішила не починати. А в цій ситуації — він уже знав — наполягати безглуздо. Зробить по-своєму. Але, попереджена, не дасть йому ніякої інформації.