Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
Губченко засміявся.
— Так, я теж селюк. Але ж я не там, а тут. Я голова у своєму селі. А в президенти ніколи б не подався, навіть якби мене силою змушували. Бо я селюк. Хоч двадцять років прожив би я в місті, а все одно бачив би все зі свого села. Зі своєї дзвіниці, як кажуть. Розумієш, коли селюк приїздить до столиці на постійне проживання, він намагається налагодити зв’язки — потрібних людей. А потім стає від них залежним. І якщо трапляється йому посісти високу посаду, він уже не може робити те, що вважає за потрібне. Він робить потрібне його благодійникам. Або всі зусилля кидає на те, щоб їх знищити.
— А що, міські не так?
— У принципі так, але масштаби інші. От диви, принца виховують так, щоб він, як виросте, був добрим монархом. Його навчають того, що необхідне для правління країною, його виховують так, щоб він був відповідальний за свій народ, свою землю і свою мову… Це не означає, звичайно, що всі вони стають добрими монархами. Але якби знайти таку статистику, то я переконаний, що більшість із них — кращі монархи, ніж узурпатори. А всі наші селюки — це справжні узурпатори. Вони й до влади рвуться не для того, щоб відповідати за свій народ, а щоб у цього народу якомога більше вкрасти. Як в анекдоті, знаєш? Коли селюка спитали, що б він зробив, якби став царем, а він каже: «Я б украв сто рублів і втік». О. Монарх мусив дбати про свою землю, мову і народ, бо це все потім успадкують його діти. А нашим селюкам про все це дбати немає ніякої потреби. Тільки вкрадуть трохи грошенят, як одразу ж відправляють дітей вчитися за бугор. І дуже сподіваються, що ці діти додому не повернуться. А потім і самі за ними подадуться — на пенсію…
Був уже вечір. Сонце ще освітлювало верхівки дерев, але воно вже втомилося пекти. Природа розслаблювалася, готувалася до відпочинку. Жінки погукали їх за стіл.
Іще через годину чоловіки знову вийшли на перекур, і Позняк заговорив, ніби розмова й не переривалася. Губченко бачив, що другові треба виговоритися, мабуть, у нього не було тут, у селі, співрозмовників, з якими можна було б відверто поділитися думками й почуттями.
— Раніше я думав, що треба «обробляти свій сад»… Щоб у селі моєму все було чисто й справедливо, щоб удома був лад, щоб родина не голодувала й не тонула в розкошах, бо це ще гірше… Як Кандід, знаєш?
Губченко кивнув.
— Але це тоді так можна було. Нині ми всі у світі так залежимо одне від одного, що, мабуть, настав нам час згортатися в лялечку. Як метелик, знаєш?.. Чи то навпаки — як гусінь. Раз — і новий етап, нова фаза. Бо я вже не контролюю свого саду. Він уже значною мірою не мій. От, наприклад, пробив свердловину, щоб брати воду з глибини, — сорок два метри. Бо тут недалеко Дніпро, він розливається, отруєні води потрапляють у криниці… А потім думаю: а хто ж мене застрахував, що отрута не потрапляє в мою свердловину? Це що там у мене під землею — окреме озеро, ізольоване від світу? Ювенільне[13] море? Це ж там така сама річка, як і Дніпро, тільки підземна. А звідки вона тече, куди? Може, вона починається просто під четвертим реактором? Я ж не знаю. І ніхто не знає… Ти що куриш?
Губченко мовчки показав пачку.
— Дай покуштую… Ну от. Так і в селі. Я ж сьогодні не можу контролювати молодь. Вона вже не з нашого села. Вони ж не мене слухають, а телевізор. Як п’ятниця, так усе село перед телевізором. І знають же, що всі ті політики брешуть — без винятків, усі! — а все одно сидять і дивляться. Корида в них така. Як у Римі дивилися на бої гладіаторів, так тут дивляться на цих обранців. Просто світ навиворіт! Брехунам не соромно, що всі бачать їхню брехню, співачкам не соромно, що всі знають про їхній силікон, народним артистах не соромно рекламувати ліки від простати. Зраджувати не соромно, продаватися не соромно, мати сексуальне збочення не соромно… Звідки ж у цих дітей з’явиться почуття сорому? Знаєш, чому впала Вавилонська вежа? Б всі там сором утратили.
Губченко мугикнув у тому сенсі, що там насправді трохи не так було…
— Я знаю, — сказав Позняк, — але то все — зухвалість, зневага до Бога — то все вже похідні. А першопричина — втратили сором. Як у великому, так і в малому. Як ми. Ну, я тебе не маю на увазі…
— Дякую! — розсміявся Губченко.
— А от і не смійся. Я заходжу сьогодні до приймальні, а там попільничка з недопалком. «Це хто ж тут у нас курив?» — питаю. А Валя каже: «Це ваш гість курив перед сільрадою і довго крутився, куди недопалок викинути. От я йому попільничку винесла. Вибачте, Олексію Олексійовичу, зараз помию Забула».
— Ну, то поставив би урни, — порадив Губченко, — то й інші б не кидали. Хоча у тебе там така чистота, що гріх смітити.
— О! — Позняк підніс указівного пальця, ніби зловив співрозмовника на слові: — Гріх смітити! І не насмітив. Бо в тебе сором не відмер. Бо ти не тільки про себе думаєш. А коли стоять урни, то невелике досягнення — кидати недопалки туди.
Вони повернулися за стіл, але на яблучний пиріг із компотом у Губченка вже не було сил. Він засинав серед розмови, хоч як намагався триматися. Зрештою, минулу ніч не спав, та й дорога була неблизька. Помітивши його сонливість, Позняк наказав по останній — і спати. Губченкам постелили у великій кімнаті, де стояло неосяжне ліжко і крісло-ліжко. Довгий тяжкий день лишився позаду.
Пікнік біля озера
Губченко прокинувся рано, дівчата ще спали. Але коли вийшов з кімнати, зрозумів, що рано це — для міста. В хаті було порожньо. Отже, встигли встати, нагодувати свиней, курей, собаку й побігти на роботу. І справді — була сьома ранку. В селі у цей час уже всі на роботі.
Він вийшов на кухню й побачив невеличкі жовті стікєри, наліплені на все, на що їх можна було наліпити: на каструлі стікер з написом «Картопля з м’ясом», на банці кави — «Кава», на пачці чаю — «Чай», на чайнику — «Чайник», на руків’ї ножа — «Ніж»… Він усміхнувся й пішов до вбиральні. Там на дверях висів стікер із написом «Туалет». Ідучи на роботу, Позняк подбав про своїх гостей.
Коли Губченко зварив каву і її запах змієм-спокусником поповз будинком, вийшла дружина.
— А де всі?
— На роботі. Ти взяла мою бритву, зубну щітку?
— О! — спалахнула вона. — А ти казав? Ти взагалі мені не казав, що ми їдемо надовго. Як здрастє приперлися: ні гостинців, ні домашніх капців, ні зубних щіток — нічого. Хто так їздить у гості?
— Ми не в гості. Ми переховуватися.
— Це ти знаєш, — відрубала дружина. — А вони думають, що в гості. Треба ж їм щось сказати.
— Нічого поки що казати не будемо.
Попивши кави, вони пішли до крамниці, яку Губченко помітив дорогою від сільради. Придбали пасту, зубні щітки, бритву й гель для гоління, дешевий одеколон, ще якісь дрібнички. Коли повернулися, Позняк уже чекав їх.
— Їдемо до сарая, — сказав він. — Тільки треба, щоб ви поснідали.
— Ой, Льошечко, ми вже попили кави, а більше нічого й не їмо ніколи, — пояснила жінка.
— Ага, бачив я вчора, як ви не їсте. Хутко мені снідати й збиратися.
— А сарай — це що? — поцікавився Губченко.
Позняк задоволено розсміявся.
— О! Оце запитання. У нас тут неподалік є озеро, а ми маємо на тому озері сарай.
— А, дачу!
— Це в тебе дача, — парирував Позняк. — А в нас просто сарай. Там зберігається гумовий човен, мотор для нього, посуд… Ну, коротше, найнеобхідніше.
Поки чистили зуби й Губченко голився, з’явилися й Лариса з доньками. Щоправда, Оксана хутко десь зникла, Позняк пояснив, що вона приїде прямо туди трохи згодом. У неї є ще справи.
— Нам тільки треба тут дещо попереставляти, — сказав господар Губченку. — Давай твою тачку заженемо в гараж, бо вона все одно там не пройде. Поїдемо на моїй. Вона пройде будь-де.
Виявилося, «москвич» був не єдиним транспортним засобом, яким володів Позняк. З глибокого гаража вони вигнали «ланос», потім загнали туди Губченкового «жигуля», підперлили його «ланосом», а тоді якимось дивом усі втислися в «москвич» і поїхали.
13
Ювенільна вода — підземна вода, що утворюється в магматичній зоні і піднімається на поверхню Землі.