Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
Він сів, і зала полегшено зітхнула. Схоже, розмова дійшла логічного завершення. Вчений секретар закрив збори, і Заступ перший вилетів з приміщення.
Губченко не відчував задоволення від своєї перемоги. Коли тебе відверто й до глибини душі ненавидить представник таких органів, особливого щастя в цьому немає.
Ніч у музеї, чи то пак інституті
Насправді ніхто так і не зрозумів, що сталося, як пояснити ці збори, цей виступ Заступа, цей революційний опір Губченка. Кожен здогадувався, що за всією історією стоїть щось іще — важливе й вирішальне, однак Губченко на прямі запитання віджартовувався, а на непрямі непрямо відповідав. Коли збентежені працівники розійшлися, він сам лишився в лабораторії.
Хоч які були його бажання й плани, але сьогодні за ніч він мусить закінчити планову тему, бо так пообіцяв своєму завідувачу. Він увімкнув комп’ютер і поки чекав завантаження, почув тишу за дверима. Інститут спорожнів. Ця будівля, в якій Губченко завжди почувався захищеним, майже як удома, тепер раптом відкрилась йому іншим боком. Так, убити його Заступові чи його хазяям зараз невигідно. Але, зважаючи на ту ненависть, яку він побачив в очах доповідача наприкінці зборів, Губченко цілком міг припустити, що Заступ от-от утратить контроль над собою і накаже своїм нукерам покінчити з цим негідником.
І ніхто їм у тому не завадить. Нікому. Хіба що охоронець на вході раптом збожеволіє і почне чинити їм нетривалий опір. І сам загине, і Губченка не врятує. Втім, він сподівався, що охоронець не втручатиметься, тож залишиться живий.
Губченко зачинив двері на ключ, підпер спинкою найміцнішого стільця ручку дверей. Усе це не дуже заспокоїло, бо він пам’ятав, як крізь замкнені двері розстріляли Коміренка. Отже, що ще зробити, щоб урятувати життя? Що може зупинити кілерів?
Сьогодні він зупинив Заступа зброєю гласності. Власне, це його єдина зброя. На мить він замріявся про те, щоб усім розповісти про МГ й тим цілковито знезброїти Биковця. Яке було б полегшення! Всю відповідальність за людство звалив би на плечі людства. Отримував би премії, їздив на симпозіуми й розповідав про своє відкриття… Але згадав про похмуре засніжене місто й вирок, винесений далекому нащадку на ім’я Сергій його машиною, і ці думки відкинув.
Треба думати не про це. Навмання повідчиняв шафи й столи, і таки знайшов те, чого, власне, й не шукав. У сусіда лежав у тумбі столу старий ревун. Це така залізяка: якщо крутиш ручку, вона страшенно реве — півміста розбудити можна. Ну, а електромотор в їхній лабораторії був завжди — казна-навіщо. А от і зрозуміло, навіщо.
Найгірше те, що не можна випробувати пристрій. Його сила в несподіванці Губченко викинув у коридор три малесенькі кнопочки на коричневих дротиках — зовсім непомітні, приладнав двигун до ревуна й подивився на годинник. Була вже десята вечора. А він іще не брався за свою багатостраждальну планову тему. Вона тому й планова, заспокоїв він себе, що виконувати її треба за планом. Тобто в свою чергу. От зробили ревун для захисту, тепер можна повернутися й до головного.
Він не подумав про те, що, як почнуть стріляти крізь двері, то стоятимуть навпроти них біля протилежної стіни, тож на кнопки не натиснуть. А натиснуть на них тільки в тому випадку, якщо спробують відчинити двері.
Він сів працювати, трохи заспокоєний, але все ж сторожко дослухаючись до звуків за межами лабораторії.
Це тільки здається так, що коли вирішив швидко закінчити роботу, вона вже вважай завершена. Насправді ж бо йому треба було не тільки висновки дописати, а й завершити аналіз, тобто прийти до цих висновків. А це робота не на одну ніч. Знаючи все те, що знав Губченко про майбутню долю цивілізації, він міг би все швидко зробити лівою холодною ногою, однак клятий перфекціонізм! Він просто не міг видавати халтуру. Тим більше, що зараз, у цей вирішальний і стресовий момент він відчув, що ця остання (остання?) його робота мусить лишитися якнайкращою.
Та й усі підстави для цього були. Робота виходила революційна. Тільки тепер Губченко усвідомив, що він справді добрий вчений. Звісно, під час обговорення буде дискусія, що плавно переросте в бійку. Надто несподівані й незвичні для наукового вуха висновки просяться на папір. Не всі, ох не всі у відділі готові їх прийняти.
Це були, так би мовити, супутні думки, які не заважали головному. Губченко працював, і вже на дванадцяту ночі справді вийшов на фінішну пряму. Лишилося дописати, може, сторінку й переходити до висновків. Звісно, це найважче, але це вже останнє, що треба зробити.
А о дванадцятій пролунав телефонний дзвінок. Він був такий різкий і несподіваний, що Губченко здригнувся. Перша реакція була — не брати слухавки. Але що ховатися! Він сьогодні зробив такий рішучий крок назустріч небезпеці, що тепер уже все одно. Губченко підніс слухавку до вуха і сказав:
— Алло.
— Губченку, щось трапилося? — стривожено спитала дружина.
Це ж треба! Він, виявляється, ніколи ще не був такий радий чути її голос.
— Та ні, все гаразд, просто термінова робота. Лягай спати, я ще мушу попрацювати.
— Яка в тебе може бути термінова робота? — Дружина заспокоїлась і перейшла в наступ. — Ти вже зовсім совість утратив! Немолодий уже, щоб волочитися ночами де попало!
— А ти куди дзвониш? — поцікавився в неї чоловік.
— Тобі на роботу дзвоню!
— І як ти собі уявляєш людину, яка волочиться де попало на роботі?
Мабуть, відповісти на це було нічого, тож дружина просто кинула слухавку.
Він з величезним полегшенням повернувся до роботи. А потім збагнув, що відповідати на дзвінок не слід було. Адже цю розмову записано! Адже якщо вони не зразу зрозуміли, що він лишився в лабораторії, то тепер знають це напевне. Тепер їм відомо, де його шукати, й вони цілком усвідомлюють, що кращого місця їм не знайти!
Але ж іще одне! Це ніби підказка щодо родини — дружини, доньки!
Ні, на це вони зараз не зважаться. Після того, як Губченко на зборах витягнув із Заступа погрозу, ще й сам додав до неї про свою сім’ю, від цього крайнього кроку вони мусять утриматися. Принаймні це те єдине, на що зараз можна сподіватися. Звісно, Губченко шалено ризикував, коли це казав. Але… Звичайно, краще все кинути й помчати додому. Однак… Хто може з упевненістю сказати, що його не чекають за рогом біля виходу з інституту? Або — ще гірше — біля входу в будинок, де він мешкає. Щоб зайти разом з ним і… Ні. Зараз головне — завершити роботу. Він обіцяв.
Але попрацювати не вдалося. Дякувати Богу, хоч устиг зберегти написане. Бо за п’ять хвилин зникло світло. І стало дуже страшно. Не тому, що темно, а тому що цього варіанту розвитку подій він не передбачив. Ревун не гудітиме. Переключити його на ручний режим — немислимо. Тобто це просто, але займе чимало часу і створить чимало шуму. Ефект несподіванки буде втрачено.
Крізь вікно пробивалося тьмяне світло від далеких ліхтарів. Відбувся цікавий фізичний ефект: переломлені склом промені висвічували промінчики датчиків руху. Мабуть, вони живляться від якогось іншого джерела енергії, не від тієї ж мережі, що й уся електрика в лабораторії. Це правильно: система спостереження повинна працювати незалежно від того, чи ввімкнений рубильник на розподільному щиті.
Губченко обережно, щоб не рипнула жодна дошка підлоги, пробрався до шафи, переступаючи через промінчики. Він таки постарався колись шафа відсунулася справді безшумно. І так само безшумно повернулася на місце. Хай тепер пошукають.
Він машинально простягнув руку і клацнув вимикачем. І ледь не вилаявся вголос. Звідки ж воно тут візьметься, якщо його немає в лабораторії!
З коридору не долітало жодного звуку. Якби хтось спробував відімкнути двері, Губченко почув би. Минали хвилини. Тут, у цілковитій темряві, час набував химерних вимірів. Можна було подумати, що збігло десять, двадцять, тридцять хвилин. А може й година. В лабораторії й далі було тихо. Він почав подумки рахувати секунди. На тисячі зупинився й сам собі здивувався. Як же він міг так купитися. Це вже параноя. Все просто: охоронець після півночі вирішив обійти приміщення й здивувався, що один із рубильників на щиті не опущений. От вам і немає світла.