Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
Це ще одне ускладнення. Як користуватися комірчиною, якщо вони чують усе, що діється в лабораторії? Знову закрутив слухавку і зробив тихіше музичні тортури. Гаразд. Здаватися все одно не можна. Треба якось дуже по-дурному відреагувати. Хай вважають, що він у розпачі й робить дурниці.
Втім, це щось розумне легко придумати, а спробуй вигадати, як повівся б дурень! Насамперед він би не уявляв, з ким має справу. Тож справді захищався б від злодія. От і спробуємо захиститись.
Губченко дістав із шафи з інструментами в’язанки різнобарвних дротів і вибрав із них коричневий, кольором дуже подібний до кольору підлоги. Забив в одвірки два цвяшки в самісінькому низу й натягнув дріт. Для цього довелося переставити сміттєве відро, і воно перекрило один із датчиків сигналізації. Губченко хотів поставити відро на місце, але потім подумав, що це якраз добре. Він піде з роботи, а сигналізація працюватиме. Отже, хтось муситиме перевірити, що сталося. Шкода, що цієї картини сам Губченко не побачить. Це було б уже надто нахабно.
Побутова травма
«Доводжу до Вашого відома, що в інституті стали регулярними спроби пограбування службових приміщень. Про одну з таких спроб, яка призвела до втрати мною матеріальних цінностей у розмірі 300 (триста) гривень, я Вам повідомляв усно під час нашої розмови у Вашому кабінеті, куди Ви мене запросили, щоб не обговорювати цієї проблеми в присутності працівника охорони, хоч, як на мене, він міг би щось додати до нашої розмови. Втім, Ви, шановний Миколо Миколайовичу, за своєю посадою маєте більші підстави вирішувати, з ким радитися, а з ким ні. Оскільки Ви під час нашої розмови порадили мені звернутися до міліції, я так і зробив, але отримав відмову з огляду на те, що наша міліція не розглядає справ щодо правопорушень, унаслідок яких виникли збитки на суму меншу за 800 (вісімсот) гривень. На жаль, через небажання міліції втрутитися в цю ситуацію, минулої ночі сталася ще одна спроба пограбування службового приміщення (лабораторії). Вчора я поставив сигнальний прапорець на вході до свого службового приміщення, а сьогодні вранці помітив, що він пошкоджений. Власне, цілком зруйнований, що є незаперечним свідченням того, що до службового приміщення намагалися проникнути сторонні. Звертаюся з клопотанням щодо вжиття належних заходів, які б унеможливили проникнення до службових приміщень сторонніх осіб».
Цей шедевр бюрократичної творчості Губченко писав з величезною насолодою. Він заніс доповідну до канцелярії, попросив, щоб її зареєстрували й передали Заступові. Занотував у своєму записничку вхідний номер документа й пішов працювати.
Планова тема знову зрушила з місця. Він плідно попрацював півтори години і зрозумів, що вийшов на фінішну пряму. Але не настільки пряму, щоб уже сьогодні закінчити. Закрив файл, поставив додатковий захист — не для того, щоб роботи ніхто не прочитав. Усе одно прочитають. Однак доведеться посушити голову.
І тільки після цього сходив до канцелярії й поцікавився, чи його доповідна вже потрапила до Заступа.
— Миколи Миколайовича сьогодні не буде, — відповіла Ганна Іванівна.
— Щось трапилося? — стурбовано спитав Губченко.
— Ото б я щоразу цікавилася, чи нічого не трапилося, коли вас немає на роботі! — пожартувала вона у відповідь. Потім стишила голос і довірчо повідомила: — Побутова травма. Тільки нікому не кажіть.
— Та хіба ж я!.. — Губченко злякано приклав руки до грудей.
І зразу ж вирушив до Тихолоза — розповісти про «побутову травму», не наголошуючи, безперечно, на своїй участі в її організації. Натякнути — це, ясна річ, можна. Але наполягати на чомусь — навіщо?
Втім, розмова не склалася.
— Що це ви там із Заступом зробили? — замість привітатися неприязно спитав його Тихолоз.
— Я?!! — здивувався Губченко.
— Я його вчора зустрів у коридорі з заюшеною пикою. Він матюкався на весь інститут, і зрозуміти можна було тільки одне: що ви наставили пастки на живих людей і що він цього так не залишить.
— Он воно що! — роздумливо протягнув Губченко. — Отож я й здивувався. Зайшов щойно до канцелярії спитати, коли буде Биковець, а мені кажуть, що сьогодні його не буде, бо в нього побутова травма.
— То це не ви на нього пастку поставили?
— На нього?! Та ви що!..
— Ох, Губченку! Дограєтеся ви! — У словах Тихолоза було стільки осуду, що Губченко подумав: «Може, й дограюся».
Вести розмову далі було вже безглуздо. Схоже, він утратив друга. Он воно як буває. Разом жартували, збиткувалися з Заступа. Але Заступ — влада. Тож тепер уже не до жартів. Тепер безпечніше висловлювати осуд на адресу Губченка.
А цікаво, подумав він, чому Заступ не сказав, що у нього виробнича травма?
Кінець комірчини
Лишалося тільки одне. Скористатися з відсутності заступника директора й зробити те, що він уже давно планував зробити. Губченко пішов до себе, замкнув за собою двері, залишивши ключ у замку — так ніхто до нього в лабораторію не зайде, принаймні несподівано.
Він знову знайшов сайт з рок-музикою, ввімкнув її на виразну гучність і зайшов до заповітної комірчини. «Мотоцикл» можна й тут залишити. Без електроніки він нікому нічого не скаже. Найкращий інженер не розбереться, що тут до чого. А електроніки тут уже сьогодні не буде.
Губченко повід’єднував дроти, запакував у старі картонні теки системний блок, пульт керування, всі роз’єми й дроти, навіть дисплей, над яким так довго промарудився свого часу, відкрутив і теж запакував. У портфель усе це не вміщалось. А залишати не можна. Жарти скінчилися. Бити по пиці заступників директорів — нерозважливо.
Він розпакував дрібніші пакуночки й порозсовував по кишенях усе, що туди могло вміститися. Ризикуючи зламати замок, защібнув портфель, зачинив комірчину й поставив клинця під задню ніжку, щоб навіть у разі, якщо хтось знайде механізм, усе одно не зміг би ним скористатися. Уважно обдивився підлогу, почовгав ногами, щоб не лишилося ніяких слідів, і після цього залишив приміщення.
Лінивим кроком він пройшов до чорного ходу — нікого по дорозі не зустрів, тож вирішив, що йому щастить. Обережно обдивившись навколо, вийшов з інституту й подався дворами на сусідню вулицю. Нібито ніхто його не помітив. Пройшов зо три квартали, зупиняючись перед вітринами, в яких відбивалося життя на вулиці. Нікого підозрілого. На узбіччі навпроти торговельного центру стояло кілька таксівок. Він вибрав найпошарпанішу машину, не торгуючись, домовився з шофером і за півгодини вже був у віддаленому мікрорайоні. Розрахувавшись із водієм, Губченко довго розкурював сигарету — аж поки машина зникла за поворотом, потім прожогом заскочив у сусідній двір, стишивши ходу, перетнув його, вийшов на стихійне сміттєзвалище, обійшов його і через шпарину в паркані опинився на території гаражного кооперативу. Там, як завжди, було безлюдно.
Усе складалося якнайкраще, аж поки він відімкнув ворота свого гаража. А там завмер і замислився. Не може бути, щоб усе було так просто. Якщо в них вистачає ресурсів на те, щоб стежити за ним, на такі дорогі чіпи й датчики руху, то про місце розташування гаража вони не можуть не знати. Вони не могли тут не бути. Отже…
Коли знаєш, що шукаєш, сліди знайти неважко. Навколо машини все було чисто, тобто не так, щоб чисто, а як завжди. Де ви бачили, щоб у гаражі було чисто? Не метро ж. Але там він нічого не знайшов. А от коли розібрав «пайоли» — так він називав нарізані дощечки, що закривали яму під машиною, — і ввімкнув світло, то зразу ж помітив слід. Власне, й не слід і навіть не півсліда — хіба що чверть. Звісно, якби не шукав, то й не помітив би. А так… Просто чіткий помережаний відбиток підбора кросівки. Тут хтось стояв. Навіщо?
Губченко взяв лампу й спрямував на дно свого заслуженого «жигуля». І зрозумів, що тут працював справжній професіонал. Бо цього жучка він би так просто не помітив. Якби не слід на дні ями, то й не знайшов би нічого. Чіп був приклеєний якимось чорним дуже густим і тягучим пластиліном. Добре, що не спробував відліпити його пальцями. Чим таке відмити, він навіть не уявляв. Відколупнув старою викруткою і так на ній і залишив.