Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
Сонце вже вибилося високо в небо, спека стояла виснажлива. У відчинені вікна лізла жовта густа пилюка.
— Ох і літо, — бідкався Позняк, — усе горить. Я тут орендував дванадцять гектарів землі, але, боюся, збирати буде нічого. І ти бач: це вже друге літо поспіль. Я думав, так не буває. А тепер буває по-всякому. Ще, боронь Боже, доживемо до тридцять третього року.
Цієї теми Губченко вирішив не підтримувати. Бо вона заведе…
Над озером росли старезні верби, що горнулися до води й мили в ній свої коси. Поміж них справді стояв синій дощаний сарайчик. На дачу він зовсім не був схожий.
Жінки накривали на стіл — стіл був добрий, капітальний, під навісом. — а Губченко з Позняком витягли з сарая гумового човна, увімкнули автомобільний компресор, і за десять хвилин човен уже гойдався на воді. Коли прикріпили мотор, у господаря задзвонив телефон. Про що йому там розповідали, Губченко не зрозумів. Позняк відповідав «так» або «ні». Потім завів двигун, запросив Губченка в човен і відійшов від берега метрів на п’ятдесят.
Там заглушив двигун і сказав:
— У нас тут є уповноважений контори. Він мені вранці подзвонив і сказав, що сьогодні приїдуть його співробітники, яких цікавиш ти.
— Я тобі все… — почав Губченко.
Але Позняк його урвав:
— Ти мені не пояснюй нічого. Якби це було таке, що можна пояснити, ти пояснив би вчора. Раз промовчав, то, мабуть, пожалів мої вуха… Або збирався зробити це пізніше. Якщо хочеш цих пацанів чекати, воля твоя. Мені уповноважений нічого не сказав, але я так зрозумів, що краще тобі тікати далі. Я зрозумів, що ти в бігах, іще тоді, як помітив, що ви не взяли з собою зубних щіток. Розумієш, я сільський голова. Прямо виступати проти контори я не можу. Але, як і всі радянські люди, дуже її не люблю. Будеш тікати?
Губченко кивнув.
— Тоді от що. Зараз посадиш своїх дівчат у човен і попливеш із ними отуди під міст і далі. Метрів через триста візьмеш ближче до правого берега. Там є невеличка затока з піщаним берегом. На тому березі тебе чекає Оксана з машиною. Але ти мені повинен дещо пообіцяти.
— Все що завгодно, — чесно сказав Губченко.
— Пообіцяй, що як усе роз’ясниться, ви до нас приїдете. На кілька днів — щоб ми й порибалити, й пополювати змогли… І про політику з екологією поговорити.
— Ти так упевнено кажеш: «Як усе роз’ясниться»…
— Губченку, я тебе давно знаю. Не та ти людина, якою контора може цікавитися «по дєлу». Або непорозуміння, або якесь падло зводить особисті рахунки. Повторюю: раз ти мені вчора нічого не розповів, то й тепер казати не треба. Я в будь-якому разі вдячний, що ти приїхав саме до мене. То ти обіцяєш?
— Обіцяю, — сказав Губченко. І додав: — Позняче, я тебе й раніше любив, але не уявляв масштабів.
Позняк завів двигун і повів човна до берега, нічого не відповівши. На березі вони помінялися місцями, хазяїн виліз на берег, погукав дружину й дочку Губченка й допоміг їм сісти в човен.
— Далеко не запливайте! — гукнув на прощання.
Поки пливли вздовж витягнутого і, як з’ясувалося, досить довгого озера, не розмовляли, бо дуже гримів двигун. А коли побачили Оксану, жінка сплеснула в долоні й щось сказала. Та Губченко все одно не почув. Він причалив до піщаного пляжу, витягнув човна й допоміг жінці з дочкою вилізти з човна. Потім підійшов до Оксани.
— Ось ваш паспорт, — сказала вона. — Батько просив вибачення, що витяг його з портмоне, коли ви голилися. Ось довіреність на «ланос», техпаспорт, ключі. Їдьте по цій дорозі, до розвилки. Там беріть праворуч. Це великий гак, і дорога там не дуже. Зате вийдете на Дніпропетровську трасу далеко звідти. Ну, а там зорієнтуєтеся. Ваші речі в багажнику. Батько ще велів мені, щоб сказала: коли приїдете наступного разу, тоді отримаєте свою замурзану машину. Вибачте, він сказав, щоб я повторила слово в слово.
Губченко обняв дівчину, поцілував у щоку й сказав:
— Ти й від мене перекажи батькові: «Від дині кавуни не родяться».
— Гаразд, — усміхнулась Оксана.
Вона спустилася до води, обняла й поцілувала дружину й доньку Губченка, які нічогісінько не розуміли, сіла в човен, майстерно завела його і з карколомним розворотом помчала до своїх батьків.
— Нас знайшли, — сказав своїй родині Губченко. — Треба їхати деінде.
І, не озираючись, пішов до машини.
Коли вже доїхали до розвилки, Оленка, що сиділа поруч із ним, тихо сказала:
— Вибач, тату. Це я винна.
— Я знаю, — відповів Губченко.
— Розумієш, він учора ввечері подзвонив… Сказав, що сам приїде до нас… Що він без мене не може… — Оленка розплакалася й крізь сльози промовила: — Його, мабуть, катували!..
— У нього був голос закатованої людини? — спитав Губченко.
Оленка розревілася ще дужче. Треба було щось їй сказати, якось підтримати.
— Не плач, доню, — сказав батько. — Я розумію, що ти відчуваєш… Це боляче. Але я думаю, що воно на краще. Зрештою, його зрада не застала нас зненацька.
Але він і сам не вірив у те, що казав. Що на краще? Що закохалася в зрадника? Чи те, що він розкрився тепер, а не потім? Яка ж різниця? Чим нині краще, ніж потім? А щодо зненацька, то й тут Губченко злукавив. Це не він був готовий до такої зради. Це Позняк завжди готовий до найгіршого. І до найкращого — також. А ще Губченко подумав, що він не вартий такого друга як Позняк.
Роздоріжжя
— Скільки у нас грошей? — спитав Губченко.
— У мене двісті гривень, — сказала Оленка.
— Гроші були в сумці. А вона лишилася в Лозняків, — відповіла дружина.
Губченко зупинив машину на роздоріжжі, про яке казала Оксана Позняк дістав із багажника сумку й віддав дружині. Рушили далі. Через хвилину вона повідомила:
— У мене вісімсот.
Це була катастрофа. За такі гроші можна зняти номер у готелі максимум на два-три дні. Безперечно, вони знайдуть у Позняка їхню машину Найлогічніше — їхати на Донбас до родичів. Тут не так далеко. Їх там багато Але про них не можуть не знати переслідувачі. Вчора він вибрав Позняка — як осяяння. Навіть не довго думав. Просто перше ім’я, що спало на думку, було його ім’я. Тепер, пробираючись підступною степовою дорогою, де не так багато їздить машин, він думав, думав, і не міг нічого придумати. Був іще Миколаїв. Там друзів багато. Кожен з них радо пустить їх переночувати Але Губченко сумнівався, що хтось із них поведеться так, як Позняк, якшо до нього прийдуть ті. Під Миколаєвом брат, але до брата не можна: надто просто.
Є родичі дружини в Луцьку. Туди далеко, але… Втім, і там їх швидко знайдуть. Родичі — це найпростіший зв’язок, а вони вже вийшли навіть на Валєріка.
До того ж — нелегко уявити, які неприємності зараз чекають на Позняків. Вони просто привезли в цей дім біду. А права на це не мали. Жодного. Тепер він їде розмитою і розвезеною, хоч і вже сухою дорогою і думає про те, кому б іще подарувати таку радість.
— Куди ми їдемо, тату?
— Не знаю, доню.
— Знаєш, про що я подумала? Зелений туризм.
— А гроші?
— Це насправді недорого. Треба тільки знайти десь інтернет-кафе й вибрати адресу, яка нас влаштовує. Думаю, днів на чотири нам грошей вистачить А ще у мене на карточці є гривень двісті. Якщо зняти в банкоматі у великому місті, нас там не вирахують.
У Губченка теж на карточці були гроші, значно більше, ніж у Оленки. Як він сам не здогадався, що таким чином можна збити хортів зі сліду! Що ж, тоді Дніпропетровськ.
Зелений туризм
Рахунок Губченка не був заблокований, отже, офіційної справи проти нього відкрито не було. Тобто його переслідувала не служба безпеки, а окремі люди, що служать у службі безпеки. Це лишало деякі надії. Хоча й непевні. Спало на думку написати скаргу вищому керівництву СБУ, але він відкинув цю ідею, бо розумів, що скарга його може потрапити саме до цих окремих людей, і тоді все буде значно безнадійніше.
Тепер вони були з грішми, тож вирушили шукати інтернет-кафе. Виявилося, що це зовсім просто. Оленка сіла за комп’ютер, він поруч (мама лишилася в машині). Донині пальчики швидко забігали по клавіатурі, а курсор — по монітору. Пропозицій було справді багато. Треба було, мабуть, сидіти цілий день, аби все лише прочитати. Але така необхідність відпала сама собою, бо Губченкову увагу привернула одна адреса: с. Пухівка. Це всього за кілька кілометрів від їхньої дачі.