Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
Богдан трохи розгубився:
— Чим? Віршомази? Та ні… — І раптом ляпнув: — Ми теє… Філософи ми.
Норильцєв, що якраз здіймався з коліна, аж поперхнувся, язика висолопивши, а Дон-Реба швидким насмішкуватим поглядом змірив капітана.
— І ще музикою… музикою… — спробував оговтатись Зоребор, стягуючи з плеча синтезатор та й пробігаючи довгими гнучкими пальцями по його клавішах.
Дивні, урочисті й водночас тривожні звуки залунали у великій залі з нахиленими скляними стінами, за якими ген до обрію здибився кам‘яними гейзерами своїх хмарочосів Ірукан. Всі принишкли. Навіть обурений начальник охорони. А музика пульсувала, билась в серцях, струменіла по звивинах мозку і несла невагомі тіла в помаранчеві далі Арканару, крізь бурштиновий простір Сорори, крізь зелене нуртування Пірра, до індигово-срібних безодень нескінченості. Гарна музика була. Кременчуку вона здалась чимось знайомою. Десь чув він її. Десь далеко. Десь на Землі. Але, на жаль, музична освіта в нього закінчувалась рівнем „Гринджолів” та Вірки Сердючки. Із вкрапленням блатних шансонів.
Вже стихли останні акорди, вже припинили свій нервовий біг по клавішах інструменту пальці Зоребора Сталевої Десниці, вже він ніяково завмер, боячись здійняти очі на Прим-директора, а загальне заціпеніння в залі тривало й тривало.
— Гм, — врешті решт, кахикнув Дон-Реба і перевів очі на Румату, — іноді мені подобається вольниця моєї Канцелярії. Здається у незрівнянного барда з‘явився гідний суперник?
— Вчимо потроху, — всміхнулась самими куточками губ дівчина, якось ніжно-ніжно поглянувши на юнака. — Вчимо, пора вже й школу створювати. Не все ж халтурами перебиватись. Навіть на найвищому рівні.
— Ваша честь! — вклинився нарешті в розмову клятий охоронець. — Ваша честь, я протестую і вимагаю спростування нахабного наклепу. Мої люди…
— Хто біля ескалатору чергував? — повернувся до нього Дон-Реба.
— Сера й Тамео.
— Відомі фанфарони! І якщо через несанкціоноване використання ними таємного… — Прим-директор осікся, стрільнувши очима вбік Румати. — Якщо через це виникнуть проблеми під час балу, то…
— Ти звідки взнав про розташування ескалаторних шляхів? — шепнула Румата, не відриваючи, втім, якихось закоханих очей від Норильцєва, що аж запашівся від цього погляду. — Та й про озброєння Директорії промінням Святого Міка? Ми самі лише нещодавно…
Богдан тільки плечима знизав, уважно спостерігаючи за молодятами. Не просторікувати ж зараз про незрозуміле осяяння… І зненацька до нього дійшло, що Ігор з Руматою… Боже, і коли встигли! Ну, зелень безбаштова!
— Коротше, наказую негайно провести службове розслідування й про результати відразу ж доповісти мені! — закінчував між тим Дон-Реба коротку розмову, виходячи, нарешті, з-за огорожі охорони на вільний простір.
Загін швиденько розташувався попід стінкою, а його начальник зник з зали так само, як нещодавно й передбачав Кременчук. Службове розслідування пішов проводити, бідолаха.
— В нас не більше десяти хвилин, — шепнув Богдан на вухо Руматі. — Потім тут таке розпочнеться! Це я тобі точно кажу. Що робитимемо?
Якісь неясні уривки образів майоріли в його уяві, Румата вагалась, Ігор закохано дивився на неї і лише п‘яний Уно напрочуд тверезими очима оцінював розташування сил. Сили були явно не на їхню користь. Позаду височив каламутний паралелепіпед із замкненою в ньому подругою дивних комунарів. Все було погано. Добрим було одне: Прим-директор потроху віддалявся від своєї охорони.
— Дон-Ребо, друзяко, — раптом знову похитнувся Уно, — а ти хитрю-ю-юго!.. А ти круті-і-ій!.. А дозволь в твоїх хлопців мечі глянути. А що це за промені такі несанкціоновані в Директорії з’явилися, га? А куди це громадські наглядачі дивляться, га? А Феод Комун на це дозвіл давав?… Втім, я розумію. Розумію я. Тс-с-с… — приклав старигань пальця до губ. — Всім — тс-с-с-с!.. Але на мечі глянути дозволь. Цікаво, друзяко.
Прим-директор, презирливо скрививши губи, спостерігав за ним.
— Я тобі зараз погляну, я тобі погляну, п’яндалиго старий! Так погляну, що мало здаватись не буде. І як це тебе сюди занесло з «Безвиході» твоєї бісової?! Гаразд, розберемося. — І раптом якось хижо повернув обличчя до Кременчука: — А про що ви там у своїй Комуні мислите, філософе?
Запитання було настільки раптове, що Богдан зніяковів. Але часу на зніяковіння в них не було. Тому він, вперто метельнувши головою і подумки лихоманково перебираючи усі можливі варіанти наступних подій, бачачи уривки образів і чуючи нерозбірливі слова, кинув, ледь затинаючись:
— Ми?… Ми, тобто… Так ми над історичним шляхом нашим розмірковуємо, — ляпнув.
Уно бочком-бочком пересувався до охорони, намагаючись зайняти вигідну позицію. Норильцєв здивовано розчахнув очі.
— Над історичним шляхом? — зацікавлено перепитав Дон-Реба. — А ну, а ну… Скажи мені, філософе, а чого це ми, наприклад, з Ірукану повтікали, від життя цивілізованого по Комунам усіляким хутірським розбіглися? Адже ж гуртом, здається, жити для розвитку краще?
— Н-ну… Для розвитку, може, й краще, а ось для здоров‘я… Усе відносно, розумієш… При існуванні великої кількості живих істот на обмеженій території в них агресивність підвищується. Це, розумієш, наука навіть на рівні тварин довела. — Очі Норильцєва набули здивоване-реготливого виразу. — Ага. Отож ми й того… Історична необхідність, розумієш. Крім того, при тих високих технологіях, яких ми досягли, виробництво не обов‘язково має в одному місці зосереджуватись. Радше навпаки. Навіть якщо брати найрозвинутішій мегаполіс. Краще за інтересами розбігтися. І корисніше для здоров‘я, і для життя цікавіше. Бо людину не економіка розвиває, а ідеї. Які впливають на економіку.
— Угу, угу, — кивав головою Дон-Реба, все пильніше придивляючись до Кременчука.
В Норильцєва, не дивлячись на напруженість ситуації, від стримуваного реготу розпочали підгинатися коліна. Звідки йому було знати, що небіж Богдана, Данько, свого часу анархізмом захоплювався, з чорними прапорцями бігав і постійно проводив з дядьком роз‘яснювальну роботу. Допоки не став директором продюсерської агенції. Враз всю анархію, як рукою, зняло.
— Угу, добре викладаєш. У мене в Канцелярії, до речі, місце є вільне… Але чи не помітили ви у себе в Комуні, що чим вищі технології, тим більш зв‘язки між людьми розірвані. Розкладається суспільство людське, наче тухла риба на сонці. Смердить. Що ж воно робити?
— А принципи життя змінити. Замість принципу „живи сам і дай жити іншому” перейти до вдосконаленого „живи сам і допоможи жити іншому”.
Зоребор хіба що руками не розвів. Бо знову ж не знав, що окрім спілкування з небожем, полюбляв Богдан спілкуватися з Жоркою Памперсом, колишнім рекетиром і бандюком, що вже відбарабанив свій термін, і після цього подався раптом у попи. Усяке з людьми трапляється.
— Ой, гарно! Ой, молодця! — якось по-бабські сплескував руками Прим-директор. — Допомогти!.. А, може, краще для початку рибу в холодильнику складувати за ґатунком та розміром для припинення гниття? І для зручності подальшого користування.
Та й зненацька сунув міцно стиснутого кулака просто під ніс Богданові. Аж кісточки пальця в того кулака побіліли, а Кременчук з несподіванки відсахнувся від нього. Відсахнувся й зловив несхвальний погляд Румати, спрямований на нього. І дійсно, чого це він тут просторікує? Час-то йде!
Богдан зиркнув через плече на каламутний паралелепіпед, пробіг поглядом по мечах охоронців, які поки що непорушно стояли під стінкою, згадав синє проміння, яке вилітало з них під час його першого знайомства з Арканаром, себе непритомного згадав і раптом… „Тьху, ти, дідько мене візьми! Адже все так просто!” — аж чортихнувся подумки Кременчук, зосереджуючись і спрямовуючи некліпний погляд на Прим-Директора. Вочевидь, вигляд в нього став ще той, бо навіть Уно, що готувався до останнього кидка на потенційного й дуже цінного заручника, невпевнено вкляк на місці.
— Дон-Ребо, — вичавив з себе Кременчук, — Дон-Ребо, ти чуєш, чуєш музику, яку тільки-но грав Зоребор, яка тільки-но звучала в цій залі. Вона здіймає тебе, вона перевертає тебе, гойдає й заколисує, заколисує… заколисує…